Андрій вийшов на балкон аби трохи подихати свіжим повітрям, адже пилюка від ремонту таки дається взнаки. Господи, скільки вже на його віку тих ремонтів…
Гарна буде квартира і вид з вікна гарний. Правда, через дорогу базар самовільний, жінки з села просто на тротуарі розставили провізію і закликали людей, які виходили з трамваїв, автобусів, тролейбусів купити «домашнє і свіженьке»…
Вона одразу впала в око… Вірніше її спина… Було видно, що їй ніяково… Вона стояла перед своїм розставленим крамом і намагалася ввесь час одягнути на себе куртку, захиститися від поглядів… Ще й сукню одягла, хотіла виглядати гарно, он жінки в зручному, а вона в сукні…
Розгублено озирається збоку на бік, дивується, певно, що до неї ніхто не підходить, а закликати голосно, вона не може. І кожного разу, коли в сусідки купують, а у неї – ні, вона обіймає себе курткою…
Андрій пішов до роботи, але та жінка не виходила йому з голови, вона точно була не дівчинкою, певно далеко за сорок, певно їй потрібні гроші або хтось їй розповів, що зелень зараз просто розбирають і вона вирішила, що спробує.
Напевно, допомагає зараз доньці чи синові, адже така скрута з роботою.
Але ця ніяковість, він давно такого не бачив.
Його дружина зовсім не така – пряма і напориста, вона ніколи не соромилася, не ніяковіла, не перепрошувала…
Сонце припікало, доходило до полудня і Андрій пив каву та дивився, що у жінки ще повно краму, а навколо майже нікого…
Далі просто пішов до неї, стало цікаво, яка вона.
Підійшов і глянув на неї – ніякова усмішка, якась розгубленість.
– Як все? Навіщо вам так багато спаржі, – здивувалася вона.
– Треба. Люблю страшенно, – говорив Андрій.
Вона складала все в пакет і намагалася заглушити ніяковість, розповідаючи якийсь рецепт страви зі спаржею, а Андрій бачив, що у неї від очей розходять промінчики зморшок, а очі сині…
І біля неї було тепло і не лише буквально, бо парило добряче.
На наступний день він знову виглянув у вікно, але жінки не було. Він оглянув всю строкату вулицю, всіх жіночок, але тієї постаті вже не було.
«Зрозуміла, що торгівля – то не її», – подумав про себе, що ж, вона ще й самокритична.
Але настрій пропав на весь день. Зшуровував шпаклівку і не зупинявся аж до вечора.
Виглядав її кілька днів і таки побачив.
«Зробила висновки», – похвалив її про себе, бо вже й зелені у неї більше і одяг зручніший, але все ті ж невпевнені рухи, ті руки, які намагаються одягнути шарф чи піджак…
– Ви сьогодні без спаржі, – підійшов до неї.
– Якби я знала, що ви будете, то для вас відклала б, – зніяковіла вона.
– Добре, ви скажіть, коли будете наступного разу і я до вас підійду. Я тут недалеко живу.
Домовилися. Вона буде в п’ятницю. На душі стало якось тепло.
Він і справді робив ремонт собі, роки був на заробітках. Все вкладав в сімейне гніздечко, а далі виявилося, що діти виросли і вимагали від нього лише грошей, постійної підтримки, а він в свої п’ятдесят зрозумів, що або працює на дітей до їх глибокої старості, або сам загнеться.
Жінка обурилася, що він вирішив більше нікуди не їхати.
– Як це так? ти будеш в хаті сидіти, коли дітям треба допомогти і онукам?
Він пригадував всі ті слова, які говорила йому жінка в його домі, на який він заробив, починаючи від фундаменту і закінчуючи ложкою, і не чув в них ні тіні вдячності.
Дивно, але та жінка, яка продала йому спаржу, була більше вдячна, ніж діти, для яких він купував квартири і машини…
Андрій невесело усміхнувся. Вдячність… Цього слова його Валя й не знала і все обрубала сама – йди і не вертайся.
От він і пішов.
З рідного міста йти не планував, купив однокімнатну квартиру в затишному районі і робив собі ремонт.
В п’ятницю він виглянув з вікна і побачив її на звичному місці. Вона розгублено крутила головою і було видно, що вона все продала. Може, виглядала його?
Він вийшов в чому й робив ремонт.
– Ой, а я вас виглядаю, – зраділа вона, – Я вам спаржі залишила, не знала, коли будете, бо я все продала…
– То бізнес пішов, – спитав він розраховуючись.
– Ой, та який бізнес… Аби вдома не сидіти… Діти з онуками за кордон поїхали. А я вже не можу телевізор дивитися. А чим допоможу? От продам трохи з городу і жертвую. І мені легше і нашим допомога…
Минали місяці, Андрій зробив ремонт, спішив страшне. Все хотів Ліду, бо саме так звали ту жінку, запросити на каву, регулярно купував у неї все, що залишалося непроданого і потроху дізнавався, що вона самотня, їй п’ятдесят два роки, ще працює в садочку нянькою. А він потроху говорив про себе, вперше відкривав себе чужій людині…
Новосілля він справляв з Лідою, нове подружнє життя в новій квартирі…
Фото Ярослава Романюка.
