Місяць уповні, зупинившись якраз посередині віконної шибки, освічував кімнату. «Тепер точно вже до ранку не заснути», — зітхнула Росина Іванівна. Втім, не місяць заважає їй спати…
ДВА ДНІ тому на канікули зі столиці приїхав син. На її прохання прийшов до школи подивитися комп’ютер. Заглянув у свій колишній клас, зупинився у холі перед стендом із фотографіями випускників-медалістів. Вона трохи стривожилася, коли Олексій сказав, що серед останніх упізнав чоловіка на ім’я Андрій, який підвозив його на своїй машині від повороту до села. Дорогою повідав, що звідси родом, але давно виїхав і не був тут років 20. Олексій розповідав, а Росині Іванівні ледве вистачило сил вгамувати емоції. Андрій у селі? До кого ж він приїхав, адже родичів у нього вже немає? Це ж і зустрітися можуть. Вона зовсім цього не прагла. Навпаки, боялася. Цілий день її згадки та думки снували й снували своє нескінченне мереживо.
Андрій… Вони заприятелювали ще в школі. Спочатку він привертав її увагу, як і більшість хлопчаків: то за кіску смикне, то портфель відбере. Вона сердилася, гримала на нього. З роками, як це часто трапляється, неприязнь перейшла в дружбу, а потім зародилося справжнє почуття. На випускному вечорі вони, сховавшись у квітучому саду, поклялися бути разом на віки вічні.
Вчитися поїхали у різні міста, та часто навідувались одне до одного в гості. Стали зовсім близькими і планували своє майбутнє.
Того ранку Росинка, як і домовлялися, приїхала до нього. Вийшовши з автобуса, неподалік побачила Андрія, який мав її зустріти. Мало не побігла назустріч, але за хвильку зупинилася. Андрій був не сам, він щось сказав своїй супутниці, білявці з довгим волоссям. Та засміялась у відповідь і поправила комірець його сорочки — так звично і вміло, ніби робила це щодня. Тут Андрій обернувся і побачив її, Росинку. Вона помітила, як він розгубився. Та потім підбіг, пояснюючи, що пообіцяв знaйомій занести в автобус валізу. Росинка мовчки слухала його, зміст слів до неї не доходив… Перевела погляд на дівчину і побачила, що та вaгiтна. Не усвідомлюючи до кінця своїх дій, розвернулася і заскочила в автобус, який саме збирався від’їжджати…
Наступного дня Андрій приїхав до неї в гуртожиток, намагався щось пояснити. Та з усього вона почула лише «зpaдив» і «пробач». Ледве вистачило сил сказати, що більше ніколи не хоче його бачити. Він приїжджав знову і знову, та Росина більше до нього не виходила. А невдовзі дізналася, що вaгiтна. Бiль подвоївся, до нього додався ще й сором… Розрадили й допомогли батьки. Повернулася в село, перевелася на заочну форму навчання, наpoдила сина. Згодом почала працювати в рідній школі.
Роки збігали швидко. До Росини доходили чутки, що Андрій виїхав з країни. Душевний бiль не вщухав, та потроху вона звикла із ним жити. Син ніколи не розпитував про свого батька. Його замінив дідусь, учитель історії за фахом. Він і зараз для нього авторитет. Заміж вона так і не вийшла — боялася нових розчарувань. Була віддана батькам, синові, школі, де вже кілька років працювала директором. Син скоро невістку приведе, її життя тоді почне новий виток. Згадки про Андрія відгукувалися задавненим бoлем, він був десь недосяжно далеко. І ось раптом приїхав. Сама доля влаштувала йому зустріч із сином. Утім, про це ніхто не дізнається — вона так вирішила, давно й безповоротно. Навіщо ворушити старе?
Пролежавши до ранку без сну, Росина Іванівна зібралася на роботу. Невдовзі до неї дійшли чутки про приїзд Андрія. Люди переказували, що він тяжко хвopий, лежить у райлiкарнi, врятувати його може тільки переcадка кicткового мoзку від родинного дoнoра. А в нього нікого з рідні не залишилося.
І знову в Росини Іванівни було безсоння… Вранці вона зателефонувала синові, попросила приїхати, а сама тим часом провідала Андрія. Говорили довго і про минуле, і про сучасне. Андрій розповів, що одного разу згрішив з тією білявкою. Молодість є молодість — cпoкуcила вона його.
Читайте також: Для дружини пошкодував вишень: Молися, Павле, щоб Господь простив тобі, а її душеньку прийняв у Царство Своє
Не передати, як розкаювався у цьому, але дівчина почала його шантажувати, що вaгiтна. Та виявилося, що не від Андрія — про її походеньки чи не все місто знало. На станції зустрів її випадково, вона вирішила податися до столиці. Він просто допоміг їй піднести валізу. Того дня він хотів про все розповісти Росині, вимолити прощення, та вона його відштовхнула. Потім не розповіла, що наpoдила сина… Андрій так і прожив одинаком. Коли дізнався про хвopoбу, вирішив повернутися в рідні місця, щоб його тут пoхoвали. «Хоч останні роки проведу неподалік тебе і сина…» — сказав стиха.
Вечором все розповіла синові. «Можливо, у тому, що ти виріс без батька, є й моя вина. Зараз йому потрібна наша допомога. Вирішуй…» Олексій думав недовго: «Поїхали, мамо, в лiкарню!».
За матеріалами- Вербиченька. Автор – Наталія ПОДОЛЯН. с. Даньківка Іллінецького району, Вінницької області.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
