Я працювала офіціанткою в елітному ресторані. Рестораторка завжди була задоволеною моєю роботою, а охоронець цього закладу упадав за мною, та я не приймала його залицяння.
Арсен мешкав із мамою у власній квартирі, я ж винаймала житло з господинею, що обходилося мені значно дешевше. Рідні мої проживали далеко, і на допомогу їхню я ніколи не розраховувала, а складала копійку до копійки, щоб оформити іпотеку, на яку мала надію, незважаючи на одну невелику зарплату. Мати стосунки із мешканцем великого міста, щоб мені дорікали меркантильністю, я не хотіла. Але доля внесла в моє життя свої корективи.
Якось вранці в двері квартири подзвонили. Я подумала, що повернулася господиня, Зіна Вадимівна, яка забула ключі, але то була літня жінка з маленькою дівчинкою. Вона сказала, що вони щойно з потяга, змушені були покинути рідну домівку, приїхали за вказаною адресою до квартири, що поверхом вище, але ніхто не відчиняє, сусідка по сходовому майданчику спішить на роботу, а внучка хоче водички попити.
Я провела їх на кухню, налила чаю. Ми познайомилися. Ольга Володимирівна розповіла, що донька і зять в їхньому рідному містечку ненадовго залишилися, щоб залагодити деякі справи, пов’язані з переїздом, а їй та Вірочці веліли перечекати в знайомих.
Зіна Вадимівна була прикро вражена моїм необачним вчинком, що я впустила незнайомих. Не подобрішала навіть, коли дізналася, чиї це гості, бо нещодавно з сусідами, що на нами, розбила глека, мовляв, пізно ввечері тупотіли над її головою, то мусила поскаржитися, куди треба.
Коли я піднялася у верхню квартиру, господарі вже повернулися з вокзалу, куди їхали зустрічати пані Ольгу з внучкою. Видно розминулися, а побачили там сім’ю знайомих, що також покинули Сніжне, і взяли їх до себе. Місць на бабусю з внучкою в них не вистачало. Я вмовила пані Зіну поселити їх у моїй кімнаті й пообіцяла, що заплачу за нових мешканців.
Через ранкові клопоти я на кілька хвилин запізнилася на роботу, через що від начальниці отримала на горіхи. Але це було ніщо в порівнянні з тим, що мене чекає попереду.
Персонал харчувався в нашому закладі. Але я вирішила пожертвувати своїм обідом, щоб принести страви пані Ользі та Вірочці, бо знала скупість своєї господині. На зміні сьогодні був інший охоронець. Він зупинив мене, побачивши в руках пакет із судочками, доповів начальниці. Це було вже друге за сьогодні попередження, бо виправдання вона й не збиралася слухати, натомість виписала мені штраф.
Вдома мене чекало ще одне випробування. Ольга Володимирівна отримала дуже невтішну звістку про доньку, та й зятя не було на зв’язку, розхвилювалася, звісно, і мені довелося супроводжувати її до медзакладу, щоб там привели в норму її самопочуття. Вірочку я залишила з господинею, ще й заплатила їй, щоб доглянула за дівчинкою.
Вранці Зінаїда мені заявила, що в няньки вона не наймалася, що її квартира – не готель, щоб я зібрала свою валізу, а речі Ольги та дитини віднесла до її знайомих. На роботу мені довелося йти з дівчинкою.
Перед входом до ресторану мене зустрів Арсен, вислухав і запропонував пожити в нього, поки тато дитини не дасться чути. Вірочку я залишила в підсобці з нашою прибиральницею. Та коли я на кухні взяла дівчинці поїсти, начальниця прослідкувала за мною і на цей раз мене чекало звільнення.
Арсенова мама, Олена Петрівна, нас зустріла люб’язно. Вона була якраз у відпустці, швидко подружилася з Вірочкою, мене відпускала провідати бабусю Олю. Арсен зайнявся пошуками батька дівчинки, і Роман швидко відгукнувся. Його приїзд збігся з випискою Ольги Володимирівни.
Зустріч тата й доньки, тещі й зятя зворушила нас до сліз. Олена Петрівна всім знайшла місце на нічліг, а після вечері змусила нас із Арсеном піти погуляти, мовляв, хай рідні побудуть самі, а вона посидить у сусідки.
Я неохоче погодилася, бо ніби передчувала, що Арсен почне мені освідчуватися. І справді, він почав говорити, що давно закоханий, а я не даю йому жодного шансу, що мене встигла полюбити його мама, і вона буде дуже рада, якщо ми будемо разом. Я була дуже вдячна їм за допомогу, за те, що Арсен підшукав мені роботу в іншому ресторані. але тільки зітхала: вибач, але…я не готова сказати «так».
Насправді, Арсен все більше й більше мені подобався, але сьогодні я вперше в житті відчула, що закохалася, з першого погляду закохалася в Романа, і так прив’язалася до його донечки, що не уявляла, як я буду без неї. Роман це бачив, він знайшов для них житло неподалік.
Арсен ніби все зрозумів і почав мене ревнувати. Я зайнялася пошуками квартири, щоб якнайшвидше піти від нього. А моя уява вже малювала картину, що Роман запропонує нам разом жити, адже він вільний, а дівчинці так потрібна мама. Тож коли Роман зателефонував мені і попросив про зустріч, я помчала, мов на крилах.
Я не зразу впізнала Романа у формі. Він повертався на схід боронити рідний край.
– Катю, – тихо промовив Роман, – дякую тобі за моїх. Будь ласка, провідуй їх
– Романе, а як щось станеться з тобою? Як же тоді Вірочка?
– Інакше не можу. Я дуже кохав, я не можу забути її маму. Мені час, повертайся додому. І будь щаслива з Арсеном. Він по-справжньому тебе кохає.
Я ніби прозріла, мені аж соромно стало за свої фантазії. Вдома я сказала Арсенові, що провела Романа на схід країни, і моє серце віднині належить йому – Арсену.
