Ми вже майже підійшли до хвіртки нашого обійстя, коли побачили на сусідньому ганку усміхнене обличчя Петровича. Мій давній сусід і вічний суперник у всьому, що стосується лісових дарів, красномовно вказував на два величезні кошики, заповнені до країв добірними білими грибами.
— Ну що, Ганно Степанівно, — вигукнув він, задоволено потираючи руки. — Здається, сьогодні фортуна на моєму боці! Дивись, які красені. А що там у твоєму відерці? Невже дно просвічує?
Мій онук, десятирічний Артем, бачачи мою порожню тару і переможний погляд сусіда, раптом схопив мене за рукав і зашепотів, озираючись довкола:
— Бабусю, чекай! Давай ми з Марійкою швиденько пересиплемо тобі все, що знайшли. У нас повні відра, і ще цілий пакет у мене за спиною. Ти просто скажеш, що це ти назбирала. Петрович нізащо не здогадається, і ти виграєш! Швидше, поки він не підійшов ближче!
Артем уже почав нахиляти своє відерце над моїм, його очі горіли азартом і щирим бажанням захистити мій авторитет. Я поклала руку йому на плече і тихо, але впевнено промовила:
— Зупинися, козаче. Така перемога пахне гірше за гнилу сироїжку. Хіба ми прийшли в ліс за обманом?
Ця історія розпочалася за день до того, як моя донька привезла онуків до мене в село на літні канікули. Село наше — справжній рай, де повітря пахне медом і хвоєю, а ліс починається відразу за городами. Артем, якому вже виповнилося десять, вважав себе справжнім дорослим мандрівником, а восьмирічна Марійка з її безкінечними запитаннями нагадувала мені маленьку цікаву білочку.
— Бабусю, а правда, що в тебе тут є змагання? — запитала Марійка, розпаковуючи свій рожевий наплічник.
— О, ще й які! — засміялася я. — Ми з дідусем Петровичем, що живе через паркан, маємо давню традицію. Кожного разу, як ідемо по гриби, ввечері порівнюємо здобуток. Це наше маленьке парі. Ми не домовлялися про якісь коштовні призи, просто переможець отримує право цілий тиждень жартувати над переможеним. Це додає азарту, знаєте, як у справжньому спорті.
— Тоді ми тобі допоможемо! — вигукнув Артем. — Ми з Марійкою знайдемо стільки грибів, що Петрович просто закриється у себе в хаті від заздрощів!
Наступного ранку, щойно роса почала висихати на траві, ми вирушили в дорогу. Кожен мав своє знаряддя: у мене — звичне плетене відерце, у дітей — яскраві пластикові ємності. Ліс зустрів нас урочистою тишею та вологим ароматом моху.
Спершу нам не щастило. Ми обійшли знайомі галявини, але знаходили лише покусані слимаками лисички та старі, нікому не потрібні мухомори. Діти почали трохи втомлюватися.
— Може, перепочинемо? — запропонувала Марійка, витираючи чоло. — Гриби, напевно, ще сплять.
Ми знайшли мальовниче місце під старою розлогою сосною. Я дістала термос із чаєм та бутерброди з домашнім сиром. Сонце пробивалося крізь крони дерев, малюючи золотаві візерунки на моїй сукні. Щоб краще роздивитися карту лісу, яку Артем намалював у своєму блокноті, я дістала окуляри. Без них мої очі бачили світ дещо розмито, особливо коли йшлося про дрібні деталі на землі.
Коли ми зібралися йти далі, я відчула новий приплив сил. Діти побігли вперед, радісно вигукуючи, коли знаходили чергового маслюка. Я ж, пройшовши метрів двісті, раптом відчула, що мені чогось не вистачає. Мої руки автоматично потягнулися до обличчя, потім до кишень — порожньо.
— Ой, лишенько, — пробурмотіла я. — Діти, я окуляри під сосною залишила!
Ми повернулися назад. Ми кружляли навколо дерева, розгрібали сухе листя, заглядали під кожен кущик, але мої помічники в оправі ніби крізь землю провалилися.
— Бабусю, ми знайдемо їх, не хвилюйся! — заспокоювала Марійка.
Але час ішов, а пошуки не давали результату. Без окулярів світ для мене перетворився на акварельне полотно. Я бачила дерева, трави, але гриби… Тепер я могла помітити лише великі мхомори в їхніх яскравих капелюшках, а все інше зливалося з підстилкою лісу.
Поки ми поверталися назад, онуки працювали за трьох. Вони виявилися неймовірно удачливими. Артем знаходив гриби навіть там, де я бачила лише тінь, а Марійка навчилася бачити ледь помітні горбики під мохом, де ховалися молоді білі гриби.
— Дивись, бабусю, ще один! — вигукував Артем, акуратно зрізаючи знахідку. Його відерце було заповнене вщерть, і він уже почав набивати запасний пакет, який ми взяли про всяк випадок.
Марійка теж не відставала, її маленьке відерце нагадувало скарбницю. А в моєму кошику сиротливо лежало з десяток великих, перестиглих грибів, які я змогла розгледіти завдяки їхньому розміру.
— Бідна бабуся, — зітхнула Марійка. — Ти ж програєш Петровичу. Він буде сміятися цілий тиждень.
Я лише посміхнулася, хоча в глибині душі мені теж було трохи прикро. Не за парі, а за власну неуважність.
І ось ми підійшли до тієї самої ситуації біля хвіртки. Пропозиція Артема була спокусливою. Одним рухом я могла перетворити свою поразку на блискучу перемогу. Я бачила, як сусід Петрович вичікувально дивиться на нас, спираючись на паркан.
— Ганно, ти чого там застигла? — гукнув він. — Невже соромно показати врожай? Мої кошики ондечки, на самому видному місці, чекають на порівняння.
Артем знову підштовхнув мене:
— Ну ж бо, бабусю, пересипай! Це ж наші гриби, родинні. Яка різниця, у чиєму вони відрі?
Я глибоко вдихнула і, дивлячись онукові прямо в очі, сказала:
— Різниця величезна, Артемчику. Справедливість — це не просто слово. Це те, як ми почуваємося ввечері, коли засинаємо. Якщо я зараз обманю сусіда, то кожна тарілка грибного супу буде нагадувати мені про брехню. Хіба це перемога?
Я підійшла до паркану і щиро посміхнулася Петровичу.
— Визнаю свою поразку, сусіде! Твій улов сьогодні неперевершений. А я свою головну очі в лісі залишила — окуляри під сосною десь лежать. Тепер я бачу лише те, що саме під ноги стрибає.
Петрович, який уже приготував кілька дошкульних жартів, раптом змінився в обличчі. Його іронічний погляд зник, поступившись місцем щирому співчуттю.
— Та ти що, Степанівно? Окуляри — це серйозно. Як же ти тепер? Може, підемо завтра разом, пошукаємо? Я те місце під старою сосною знаю, ми ж там колись білі гриби відрами збирали.
— Дякую, Петровичу, — відповіла я. — Але діти вже пообіцяли мені допомогти.
Ми зайшли в дім. Онуки були незвично тихими. Вони бачили, що я зовсім не засмучена програшем. Навпаки, я відчувала легкість.
Увечері, коли ми разом чистили гриби на веранді, Артем раптом відклав ніж і сказав:
— Знаєш, бабусю, ти права. Мені б теж було незручно, якби Петрович дізнався. Він би подумав, що ми не вміємо чесно грати.
Марійка підхопила думку:
— А давай ми зателефонуємо мамі! Вона завтра збиралася приїхати нас провідати. Нехай вона купить тобі нові окуляри. Навіть кращі, ніж ті, що загубилися.
— О, це чудова ідея! — підтримала я. — Тільки скажіть їй, щоб обрала такі, в яких гриби самі до рук просяться.
— Точно! — засміявся Артем. — І наступного разу ми влаштуємо Петровичу такий реванш, що він свої кошики заховає. Ми з Марійкою будемо твоїми розвідниками, а ти з новими окулярами будеш головним збирачем!
Ми довго ще сиділи того вечора, розмовляли про все на світі. Діти розповідали про свої міські пригоди, а я ділилася лісовими таємницями. Я зрозуміла, що цей день став для них набагато ціннішим, ніж будь-яка виграна суперечка. Вони побачили, що правда — це не тягар, а сила, яка робить людину вільною.
Наступного дня приїхала донька. Вона привезла не лише нові окуляри, а й чудовий настрій. Петрович, побачивши мене в новій оправі, лише привітно помахав рукою.
— Ну що, Степанівно, тепер тримайся! — крикнув він через паркан.
— Тримаюся, сусіде! — відповіла я. — Ліс великий, на всіх вистачить.
Тепер, коли ми збираємося на прогулянку, Артем і Марійка завжди перевіряють, чи на місці мої окуляри. Вони стали моїми найвірнішими союзниками.
І хоча наші змагання з Петровичем тривають, для мене найважливішим результатом став блиск розуміння в очах моїх онуків. Вони засвоїли головне правило: справжня честь дорожча за будь-які нагороди.
