— Ти бачиш? Він справді сміється. Я точно знаю, що він мені посміхається. Подивися, які в нього сильні долоньки. Уявляєш, він уже майже може тримати мій палець. Це диво, правда?
Артем, мій чоловік, сидів на м’якому кріслі біля вікна, тримаючи нашого сина, маленького Данила, так ніжно і дбайливо, що моє серце, здавалося, робило болісний кульбіт. Його обличчя світилося абсолютною, непідробною радістю, яка лише посилювала гіркоту моєї таємниці.
— Це справжнє диво, Артеме. Ти маєш рацію, — відповіла я, ледве стримуючи тремтіння голосу. Кожна його щира усмішка, кожне слово “наш” ставало гострим шипом, що впивався у мою душу.
— Я навіть не знав, що можна відчувати щось таке, — продовжував він, не помічаючи мого внутрішнього сум’яття. — Знаєш, коли я йду з роботи, єдине, про що я думаю — це побачити його. Це найбільша любов, яку я коли-небудь відчував. Він наша найяскравіша зірка. Наш син.
— Артеме, ми повинні. Я маю тобі дещо сказати, — почала я, роблячи крок до нього. — Це важливо. Давай сядемо, будь ласка.
— Зачекай хвилинку, не відволікай мене, — він лагідно поклав палець на губи. — Він, здається, засинає. Ти бачиш, яка у нього спокійна міміка? Щось сталося, Оленко? Ти виглядаєш стурбованою. Це через втому, так? Я ж казав, тобі треба більше відпочивати.
Його турбота лише посилила моє сум’яття. Я не могла дозволити йому приписати мій внутрішній розлад звичайній втомі.
— Ні, Артеме. Це не втома. Це стосується нашого життя. Нашої сім’ї, — я зібрала всю свою рішучість. — І це те, про що я не мала права мовчати так довго. Цепро сина.
— Щось із ним не так? Говори! Не лякай мене, — його погляд миттєво змінився, в ньому з’явилася тривога.
— Ні, з ним усе гаразд. Алети маєш знати правду про мене.
Він мовчав, чекаючи. І я, дивлячись на те, як він колише дитину, розуміла: ця правда зруйнує світ, який ми так старанно будували.
Мені в житті доводилося вигадувати дрібні хитрощі, щоб уникнути неприємних ситуацій, але я ніколи не могла подумати про те, що буду носити такий тягар у собі, приховуючи його від власного чоловіка, якого завжди любила. Він ще не знає, але насправді наш Данилко — не його син. Він дитина його найкращого приятеля, Романа.
Знаю, що подібне визнання звучить із моїх вуст більш ніж дивно. Адже я фактично вже зрадила його довіру і приховала найважливіший факт. Однак усвідомлення всієї глибини моєї провини досі не прийшло до мене до кінця. Це схоже на поганий сон, у якому ти ніяк не можеш прокинутися.
Останні пів року, від моменту пологів і досі, я тільки й думаю про те, як би пом’якше повідомити йому цей факт. Проблема полягає в тому, що він прив’язується до Данилка з кожним днем усе сильніше.
Їхній зв’язок — це щось неймовірне. Він годинами може сидіти біля ліжечка, розповідати про свій робочий день, співати колискові своїм трохи фальшивим басом.
Я впевнена, що коли-небудь настане та «точка неповернення», коли йому буде абсолютно байдуже, від кого наш син. І в ідеалі можна було б почекати до цього моменту, але, як я і говорила, жити в постійній брехні перед власним чоловіком, якого я щиро кохаю, у мене немає ніякого бажання. Щоденна таємниця виснажує мене морально, немов важкий одяг у спеку.
Якби ж це був просто факт, який можна вирвати з контексту. Але все сталося так, як сталося. Тоді, на тій вечірці, коли ми з Артемом були у розпалі серйозних розбіжностей, а я була емоційно спустошена.
Роман, його приятель, був поруч. Він був моєю «жилеткою», куди я виплакувала свої образи. Помилка була зроблена, і наслідки її були надто вагомі.
Що до Романа, то йому, здається, абсолютно байдуже, що буде зі мною чи його дитиною. Спілкування з моїм чоловіком він припинив одразу ж, як тільки дізнався про мій стан, коли я ще була вагітна.
— Оленко, це неможливо, — сказав він тоді по телефону, його голос був холодний і відчужений. — Я не можу бути частиною цього. Ніколи не зможу. Артем — мій найкращий друг. Ти ж розумієш?
— Але це твоя дитина, Романе! — ледь не благала я.
— Це помилка. Величезна. І ти сама маєш вирішити, що з цим робити.
Через тиждень він і Артем мали «гостру незгоду». Причина їхньої «розбіжності» була настільки штучна і надумана, що мене навіть здивувало смирення мого чоловіка. Він не намагався прояснити ситуацію, просто прийняв це як факт.
— Ну що ж, Роману видніше, — сказав тоді Артем, трохи сумно. — Якщо він вирішив, що наш шлях розійшовся через таку дрібницю, то, мабуть, так і має бути.
Я мовчала, розуміючи, що Роман обрав найпростіший шлях — втечу. Після цього ні я, ні Артем його не бачили. А всі мої спроби якось зв’язатися з ним, аби принаймні повідомити про народження сина, закінчувалися провалом.
Він не відповідав на повідомлення, не піднімав слухавку. Я швидко з’ясувала, що жодних близьких родичів у місті він не має, а його квартира тепер здається в оренду. Він зник, немов розчинився у повітрі.
Про моє становище знає лише моя мати, Людмила Петрівна, і вона намагається всіма силами підтримати мене, наполягаючи на збереженні цього секрету.
Вона — мій єдиний довірений голос у цій історії, але її поради продиктовані не стільки моєю душевною рівновагою, скільки прагматичним страхом.
— Оленко, ти не маєш права руйнувати своє життя, — говорила вона мені одного вечора, коли я знову намагалася пояснити їй, наскільки мені важко. — З дитиною на руках ти нікому, крім нас, не будеш потрібна. А Артем? Він же тебе любить, він обожнює цього хлопчика!
— Але ж це брехня, мамо! Що буде, коли він дізнається сам? Це буде набагато гірше!
— Не дізнається, якщо ти будеш мовчати! — її голос був рішучий. — Послухай мене. Дитина — це величезні витрати, і не лише фінансові, а й емоційні. Ти знаєш, як тобі буде важко самій? Ти втратиш стабільність. Ти можеш розраховувати на значні кошти, які забезпечить Артем, а без нього ти залишаєшся наодинці з проблемами.
Вона була права. Бути комусь потрібною у такому становищі, коли ти молода мати з немовлям, дуже важко. А відновлюватися психологічно і фізично ще важче. При цьому кошти на все це будуть потрібні значні.
— Ти мусиш думати про сина, Олено, — наполягала вона. — Йому потрібен батько. Артем — чудовий чоловік. Він кращий батько, ніж той, хто втік, навіть якщо він не біологічний.
— Але він має право знати.
— Право знати? А ти маєш право на щасливе життя! — вона схрестила руки. — Ти схибила, але тепер твій обов’язок — захистити свою сім’ю. Часом правда приносить більше проблем, ніж навіть найстрашніша брехня.
Її слова, хоч і жорсткі з моральної точки зору, мали залізне, прагматичне підґрунтя. Вона, як мати, боялася за моє майбутнє і за майбутнє онука.
Так і виходить, що порадитися мені фактично ні з ким. Моїм подругам, які також потрапляли в подібні емоційні ситуації, у мене немає довіри. Усі ми живемо у маленькому, тісному містечку. Рано чи пізно, навіть з найкращих спонукань, вони можуть обмовитися Артему раніше, ніж я наважуся.
Спроби знайти психолога, який би був довіреним і зміг дійсно допомогти мені розібратися з цим тягарем провини, провалилися. Усі як на підбір виявлялися або відверто непрофесійними, або, що найгірше, знайомими з моїм або Артемовим колом спілкування.
Наше маленьке місто має в цьому плані величезні мінуси, оскільки всі буквально один одного знають, і таємниці тут не живуть довго. Я не могла ризикувати. Це був би витік інформації, який я не змогла б контролювати.
Я намагалася вести щоденник, але навіть паперу я не довіряла, постійно боячись, що Артем його знайде. Моє життя перетворилося на суцільний внутрішній діалог, на нескінченний суд над собою, де я була і прокурором, і адвокатом, і присяжними.
Одного разу, сидячи вночі біля колиски Данилка, я зрозуміла, що цей шлях я повинна пройти зовсім одна. Це в якійсь мірі мене пригнічувало, відчуття повної самотності перед обличчям такого масштабного морального вибору, було нестерпним.
Але водночас це дало мені чітке усвідомлення того, що відповідальність за мої вчинки та за долю сина буде повністю лежати на моїх плечах. Я не зможу звинуватити нікого: ні Романа, який втік, ні матір, яка радила мовчати, ні друзів, які не викликали довіри.
Думаю, що в цьому є своя користь, адже все-таки я майбутня мати, яка вже тримає на руках своє дитя. А якщо я не можу розібратися зі своїм життям, не можу бути чесною перед найближчою людиною, то як я виховаю чесного і порядного чоловіка?
Це питання стало моїм найбільшим внутрішнім випробуванням. Чи можу я виховати дитину на фундаменті брехні? Чи виправдана моя брехня великою любов’ю Артема до сина і страхом перед фінансовими та емоційними труднощами?
Я дивилася на сплячого Данилка, потім на обличчя Артема, що спав поруч, і розуміла: мені потрібно зробити вибір, і цей вибір буде складним, незалежно від того, що я оберу.
І мені ніхто не допоможе, крім моєї власної, виснаженої совісті. Мовчати чи говорити? Зберегти щастя чоловіка в невіданні чи зруйнувати його світ заради правди?
Я прийняла рішення. Я мушу знайти слушний момент, коли Артем буде готовий мене вислухати. Можливо, його любов до сина справді буде такою сильною, що зможе втримати його від повного розриву.
А може не треба говорити? От як вчинити у цій ситуації?
Головна кратинка ілюстративна.
