Маленька Ася сиділа на лавочці і гризла насіння. Насіння було смажене прямо з соняха. Кілька дрібних насінин залишилося на долоньці, вона викинула їх в палісадник.
– Бабусю Аню, я додому хочу, до мами.
– Не можна тобі додому.
Бабуся погладила її по волоссю і змахнула скупу сльозу.
Асина мама повинна була принести їй братика. Але ні братика, ні мами Ася так і не дочекалася. Тепер вона вже другу добу живе у баби Анни. Бабуся чує, як Ася рюмсає вечорами. Але у неї немає ані сили, ані слів, щоб заспокоїти трирічну дівчинку. Вранці Ася ходила до хвіртки, думала може мама приїхала і чекає її біля хвіртки. Але мами не було. Маленьку не втішали ні ласкаве ранкове сонце, ні ромашки, які ростуть уздовж доріжки, які вона так любила.
Вона підійшла до бабусі і смикаючи її за спідницю знову запитала.
– Бабусю, коли мама приїде?
Бабуся не знала як пояснити дитині, що мама вже ніколи не приїде.
До вечора приїхав зять, батько Асі.
– Таточку, а де мама. А братика ти привіз?
– Мама з братиком тепер там.
Він показав на небо, по якому пропливала хмара.
– Таточку, а як же ми тепер без матусі? Чому вона без нас там? Я хочу до мами.
Ася смикала батька за штани. Він присів і міцно притиснув дитину до себе. Уткнувся в її солом’яне волосся, що пахло молоком і ромашкою.
Час допоможе. Так зазвичай говорять ті хто не втрачав. Час не допомагає, він згладжує переживання. Вони стають не такими яскравими, але вони завжди з тобою.
Ася збиралася в перший клас. На стільці висіла її перша в житті шкільна форма. Вона солодко потягнулася. Будильник ще не дзвонив. Батько готував сніданок. З кухні пахло млинцями. Ася випурхнула з-під ковдри. Підійшла до портрету мами. Привіталася, погладила фотографію і побігла на кухню.
– Доброго ранку, татку!
Вона чмокнула його в щоку і побігла вмиватися. Через півгодини вони вже йшли по вулиці в бік школи. У Асі в руках був величезний букет. Але вона його не подарувала вчительці. Після школи вони пішли до мами. Саме їй і призначалися ці квіти.
Минуло 10 років, Ася на випускний замовила білу сукню.
– Ну чому саме білу? Ти ж не наречена.
– Таточку мені дуже хочеться саме білу.
– Хай буде по твоєму. Вперта ти, Асю. Вся в матір.
Після випускного вони довго обговорювали куди йти вчитися далі. Ася сама не знала чого хоче. Ну, по-перше, їй дуже не хотілося їхати і залишати батька одного. Адже заради неї він жив усі ці роки. І більше так і не одружився. В їхньому місті можна було вивчиться тільки на бухгалтера, або кухаря. Але ні та, ні інша професії її не приваблювали. Їй подобалося дивитися журнали мод. Вона часто домалювала на одязі шарфики чи капелюшки. Капелюшки вона придумувала сама. І навіть намагалася шити їх з клаптиків для своєї ляльки. Коли сідала майструвати черговий капелюшок, вона забувала про все на світі. Батько жартома називав її майстром капелюшних справ.
Ася сиділа на лавочці і гризла насіння. Насіння були смажене прямо з соняшника. Кілька дрібних насінин у неї залишилося на долоньці, вона викинула їх в палісадник.
Біля хвіртки зупинився дорогий автомобіль. Водій вийшов з машини, підійшов до задніх дверей, відчинив їх і подав руку жінці. Жінка була одягнена дуже красиво. На голові у неї був капелюшок незвичайної форми.
– Дівчинко, скажи мені, де у вас тут можна зупинитися? Готель у місті є?
Ася дивилася на красуню з відвертим захопленням.
– Агов, ти говорити вмієш?
Жінка поводила рукою перед обличчям дівчини. Ася стрепенулася.
– Так, звичайно у нас є готель, але боюся Вам там не сподобається.
Жінка зробила крок в бік машини. Ще секунда і вона назавжди зникне з життя Асі. Цього не можна допустити. У Асі в голові промайнула шалена думка.
– У нас в будинку є абсолютно вільна кімната. А тато вміє так смачно готувати, що навіть в ресторані таких страв не подають.
Жінка зупинилася і сказала усміхнувшись.
– Ну, веди в свої хороми.
Ася тільки зараз зрозуміла що, запросила незнайомку без дозволу батька. Ну і нехай, не насварить же він її за це. Жінка увійшла в будинок, озирнулася.
– Ви тут з батьком удвох живете?
– Так, а що помітно?
– Та ні якраз і на подив дуже затишно і чисто. А мама де?
Ася вперше в житті на питання, де мама відповіла без нотки роздратування. Лише легкий смуток почулася в голосі. Вона підняла очі до неба і відповіла.
– Мама там на хмарі. Разом з братиком.
Жінка дивно подивилася на Асю. Начебто доросла дівчина, а говорить як дитина, та ще й такі речі. Гаразд зупинюся тут, подумала вона. Все ж краще, ніж в готелі з тарганами.
Жінка ця була знаменитим модельєром з Києва. А в це глухе містечко приїхала набрати учениць до себе в майстерню. Швачки зі стажем їй не підходили. У них було стале мислення, а їй хотілося самій виховати собі майстринь, які будуть дивитися на все її очима.
До вечора повернувся з роботи батько. Ася зустрічала його на вулиці.
– Тату, ти не будеш сердитися? Я пустила до нас жінку на ночівлю.
Батько звичайно був здивований таким вчинком доньки, але цього не показав.
– Пішли, подивимося, кого ти до нас в будинок привела.
Біля вікна стояла Анжеліка. Він упізнав би цю жінку навіть через тисячу років. Не тільки зі спини. Він навіть упізнав би її тінь, яка ковзнула на мить серед тисячі інших.
Коли не стало його дружини, він довго не міг дивитися на інших жінок. Але одного разу повертався з роботи. Лив сильний дощ. Вона стояла під парасолькою на краю дороги і безнадійно махала піднятою рукою, в надії зупинити попутку. Повз пролітали дорогі автомобілі з білосніжними, шкіряними салонами. Ніхто з них не хотів брати всередину свого блискучого автомобіля, мокру до нитки дівчину.
Було помітно, що вона дуже змерзла. Він зупинив машину. Запрошувати сісти її не довелося. Вона прошмигнула в салон, як перелякана лань, забилася на заднє сидіння і втиснулася в нього наче боялася, що він зараз передумає, і їй знову доведеться стояти під холодним осіннім дощем.
– Вам куди?
– Мені в Бучу.
– Ого, а що так запізнились. Ну, добре, підвезу Вас, якщо вже зупинився. Мені трохи в іншу сторону.
– Дякую щиро, ви не думайте я оплачу. Мені дуже потрібно. Бабуся занедужала.
Вони приїхали вчасно. Бабусю на ношах вантажили в машину швидкої. Ми поїхали слідом. На середині дороги швидка вимкнула сирену. Ми обоє зрозуміли, що це означало. Анжеліка розревілася. Я не став її втішати. Розумів що це марно. Після лікарні я запропонував їй відвезти її назад в Київ. Але вона залишилася в Бучі, пославшись на те, що ховати бабусю нікому, крім неї.
Після цього випадку доля ще раз звела їх на показі мод. Його туди затягнула знайома подружня пара. А вона там представляла свою першу колекцію. Після показу вони довго гуляли Києвом. Потім були незабутні дні і ночі. Але одного разу вона різко зникла з його життя.
Потім вже він зрозумів. Якийсь інженер не рівня їй, новомодній дизайнерці. Так вони й розійшлися не сказавши один одному ні слова. І ось доля знову звела їх. Вона стояла біля вікна і тримала в руках ляльку в кокетливому капелюшку, зшитому із картону і обрізків випускної сукні. Вона обернулася і хотіла запитати, хто шив це чудо, але фраза обірвалася на середині.
– Олег. Ти. Я зовсім забула про те, що живеш в цьому містечку. Оце так зустріч. Це твоя донька шиє такі прекрасні капелюшки для ляльок?
Заваливши його питаннями, вона не чекала на них відповіді, вона намагалася всіляко виправити незручність ситуації.
Вони б так і стояли в незручному мовчанні, якби не рятівне вторгнення Асі. Вона, як завжди, з’явилася з соняшником в руках.
– Це ти шиєш таку красу сама, чи ідеї десь підглядаєш?
– Іноді якусь деталь і підгляну, а в основному сама. Часто буває, прокинуся, і біжу малювати. Поки сон не пішов у небуття.
– Та ти талант. Тобі вчитися треба. Хочеш, поїхали в мою школу? Я якраз приїхала в ваше містечко, учениць набрати. – Сказала Анжеліка.
Ася подивилася благально на батька. Відпустить він її одну в величезне місто? Олег не був готовий до такого розвитку подій. Він дуже любив дочку. Але одну в невідомість відпустити він не міг. Але і знаючи мрію дочки, заборонити їй здійснити її теж не смів.
Величезний сильний чоловік, який виростив сам дочку, зараз стояв такий розгублений і безпорадний, що і дочка, і кохана жінка не стрималися і обидві кинулися йому в обійми. Навперебій переконували його, що все буде добре. Ася говорила, що вона вже доросла, а Анжеліка обіцяла доглядати за дівчинкою. І він здався.
Почалися збори. Ася носилася по дому і збирала свої речі. Анжеліка поїхала в будинок культури, де призначила кастинг учениць. А Олег сидів на роботі роздумуючи. І навіть зробив помилку в документі. Директор, коли підписував, її помітив. За весь час роботи за Олегом такого не було.
Шеф попросив секретаря запросити Олега в кабінет.
– Олеже Владиславовичу, у вас щось трапилося? – Зустрів його директор питанням.
Олег зам’явся, не знаючи як почати розмову.
– Сідайте, що Ви стоїте сам не свій. Хоча, якщо чесно сказати, я викликав Вас якраз через ваш промах. Але бачу, що вас не карати, а рятувати треба.
– Та ось у мене проблема, не проблема, але обставини складаються так, що я не знаю як мені поступити. Дочка виросла, хоче їхати вчитися. Я думаю, що вона ще занадто мала для окремого проживання. Боюся щоб її величезне місто не проковтнуло.
Директор з полегшенням зітхнув.
– Ваша проблема настільки мала що, не варто навіть морочитися. Я давно хотів запропонувати перебратися до Києва. Але ви заради дочки не схотіли б. Що тепер робити – ви не знаєте? Переїжджайте в Київ. Дочка буде поруч. І всі проблеми вгамуються самі собою. Будинок продайте. Він у Вас такий, що миттю продасться. Купіть квартиру в столиці. Необхідну суму я Вам допоможу дістати під мізерний, чисто символічний відсоток. У мене товариш банкір, він мені винен, ось нехай боржок і поверне послугою. Мені потрібен працівник без тарганів в голові. Так що вирішуйте.
Олег пішов на своє робоче місце. Проблем після відвідування директора тільки додалося. Він не знав що робити. Будинок продати не проблема. Гроші на купівлю квартири у нього є. Навіть кредиту не треба. Коли бабусі Асі не стало, він продав її будинок, гроші поклав під хороші відсотки. Та й зарплата у нього не маленька, дещо відкладав. Так що тут проблем не було.
Проблема була в Анжеліці. Душа його рвалася до цієї жінки, ще більше ніж тоді, при першій зустрічі. Але він не помітив у її поведінці почуттів у відповідь. Це розривало його серце навпіл. Після роботи він приїхав додому в поганому настрої. Зайшов до хати і раптом почув розмову своїх дівчаток. Ася питала, чи подобається Анжеліці її батько.
– Я хочу відкрити тобі один секрет. Ми давно були з твоїм батьком знайомі. Я навіть була до нестями закохана. Але мене злякав той факт, що у нього була дочка. Я тоді була молода і амбітна. У мене була мрія і ставати мамою для семирічної дівчинки я не була готова.
Ася слухала роззявивши рот.
– Ну, а зараз, зараз я вже виросла! За мною не треба підтирати соплі. Тепер я зрозуміла, чому тато не одружився. Він Вас кохав всі ці роки. Чи він Вам уже не потрібен?
– Асю, ти ще маленька. Я не зможу всього тобі пояснити. Та й тато твій швидше за все вже похолов до мене, і давно забув!
Олег не витримав і голосно запитав Анжелу.
– А ти, ти сама похолола?
Вони стояли один перед одним і ніхто з них не наважувався зробити перший крок назустріч своєму щастю. Ася не витримала і по-дитячому як могла, допомогла їм.
– Ну обійміться чи що. Вона підштовхнула тата до Анжеліки.
Минуло п’ять років. Ася показувала свою першу колекцію капелюшків. Всі були в захваті. Багато моделей тут же продавалися. Вкінці на подіум вийшла організатор показу, красива і незрівнянна Анжеліка. Вона вела за руку трирічну модель, на якій був приголомшливий капелюшок у вигляді соняшника.
Фото ілюстративне.
