Аж незручно, що звичайна прибиральниця такий нам урок зробила, вірніше, таку віру вселила. Наші й досі вірять у те, що сталося, переказують іншим, але я одна здогадалася, що ж було насправді. Так, я побачила чудо – чудо людської мудрості.
В кожного в колективі є така непомітна людина, яка наче й є, рахується у вас працівником, але ви вважаєте, що без неї всі б справилися. Це не залежить від посади, повірте, але такі люди є. І у нас за таку людину всі вважали прибиральницю тітку Любу, яка наче й шурхала збоку віником, але ми на неї рідко звертали увагу.
Хіба тоді, коли вона щось не помила, то казали, що знову пішла мити на третій поверх і там старається, а до нас приходить робити як-небудь. Ну, було, було, чого гріха таїти.
І ось в переддень Миколая ми почали говорити про те, як було б добре, якби нам хтось подарував те, про що ми мріємо.
– Я б хотіла виграти мільйон, – замріяно казала наша бухгалтерка і ми всі підхопили ту ідею, хто б скільки хотів виграти чи отримати в подарунок чи спадок.
Одна хотіла поїхати з чоловіком на море. Бо за тридцять років ніколи там не була. Інша хотіла купити дачу і переїхати туди жити. Третя хотіла всі гроші віддати дітям, щоб вони собі купили житло. Далі чоловіки підключилися: хтось хотів машину, хтось дорогий годинник, хтось будинок власний…
І сміх і жарти пішли, веселимося ми, а тітка Люби мовчки собі й далі протирає вікна. Я її просто з ввічливості спитала, щоб вона хотіла виграти, а вона лиш рукою махнула:
– Я про швабру мрію, таку як в рекламі, що сама викручується…
– Але ж її можна купити не дуже й дорого, а треба мріяти про таке щось велике, що зробить вас одразу щасливою на все життя!
– Мені й швабри вистачить, – сказала вона і пішла далі прибирати.
Ми й далі гомоніли, як тут бухгалтерка Зіна подала пропозицію:
– А давайте так і зробимо – купимо всім по лотерейці і все це відсвяткуємо? Я певна. Що ніхто не виграє мільйон, але ж все одно весело буде? І точно, ми такого ще ні разу не робили!
І ми всі погодилися. Напередодні всім роздали лотерейки і домовилися, що на наступний день всі приходять святкувати свій «виграш».
Ми повісили кульки, гірлянди, накрили стіл і стали чекати. Приходили колеги з сумним виразом, адже нічого не виграли, проте, раділи, коли дізнавалися, що вони не одні.
– Прийдеться з зарплати відкладати на свої мрії, – сміялися ми між собою.
– З нашою зарплатою наскладаємо, – реготали ще дужче.
Аж тут заходить в офіс пані… Я вам кажу, що справжня панянка: пальто елегантне, шалик, шапочка на блискучих кучерях. Люба? аж язик не повернувся сказати на неї «тітка Люба».
– Невже ви виграли?, – ошелешено спитали ми.
– Так, не мільйон, трохи нулів забракло, але виграла і вирішила здійснити свою мрію, – і вона покрутилася перед нами.
Ми заплескали в долоні, затупали ногами, закричали «ура!» і вже кинулися підкидати прибиральницю, але та нас спинила:
– В мене скло в торбинках.
Свято вдалося на славу, ми геть не заздрили, що вона виграла хай не мільйон, але ж здійснила свою мрію.
– А чого ж ви не купили собі швабру, – спитала я її, коли ми вже йшли додому і нам було по дорозі на зупинку автобуса.
– Бо я справді не про неї мріяла, люба моя. Знаєш, я після вашої розмови себе згадала, коли була така ж молода, адже чого я тільки в житті не хотіла. А все так повернулося, що тепер я хочу лише швабри? Е, ні, я так своєму відображенню в дзеркалі й сказала: досить економити, ти ж чогось хотіла колись, то нарешті наважся це мати. І так я співставила свої можливості фінансові і свої мрії і вибрала вперше в житті піти в дорогий салон. Мені аж боязно було ті скляні двері відкривати, але після того, як я відкрила очі і побачила себе, я наче стала людиною, якою колись була. Багато чого переосмислила, написала колишньому другові, який давно мене кликав до себе за кордон і я погодилася. Так, що шукайте тепер собі нову прибиральницю. І тільки нікому не кажіть, що я нічого не виграла. Треба вірити в чудо, а краще в себе. Добре?
Я лиш головою кивнула. Треба вірити, що в один день все зміниться на краще, тоді справді легше з усім справлятися…
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
