Я була в тому віці, коли хотіла аби всі від мене відчепилися і дали мені спокій. А вона в тому віці, коли вона була ладна догоджати всім, лиш би відчувати потрібність.
Ужитися ми не могли, але й дітися теж нікуди.
Я виливала душу на роботі, мовляв, як справитися з бабусею, яка не так допомагає, як тільки шкодить.
– Ти уявляєш? Тільки відучила дітей їсти в кімнаті і на тобі – бабуся біжить з підносом! Засоби для чищення плутає, все миє одним! Тільки я зауваження зроблю – одразу губи трясуться. А я ж сил уже не маю!
Колеги співчували, радили віддати її в пансіонат, братові чи матері. А я приходила додому і знову бачила, що вона ліпила вареники, розсипала он на підлогу і не змогли все витерти, багато розсипала, он яка купка, а все ж грошей коштує!
Поки я стискала бильця крісла, щоб втримати себе в руках, як вона вже прийшла на кухню і давай навколо мене крутитися:
– Олечко, чого ж ти так тихо зайшла, я ж не почула. Та я б тобі розігріла картопельку з яйцем, як ти любиш і салатик он вже тобі накришила під салфеткою стоїть і кисіль зварила, як ти любиш…
Вона завжди така була, ці її маленькі порції завжди під салфеткою чи рушничком чи накриті тарілкою, але все для тебе одної. Її кисіль я любила найбільше, вона звідкись діставала чорниці і кидала їх туди, вони були такі соковиті. І обов’язково чай і обов’язково одна цукерка, шоколадна, спеціально збережена для мене.
– Дякую, бабусю, я вмию руки…
Так-так, біжи, а я розігрію. Ти ж так на роботі втомлюєшся, а я тут сама, навіть нема до кого заговорити. Всі в будинку молоді, нема нікого знайомого…
І вона говорила, як їй сумно, як вона хоче вернутися в село, що вже весною пахне і зійшли підсніжники біля горіха, може, й глід цвіте, вона вже чує його запах. Вона б так хотіла додому.
– Ба, як тільки потепліє, то поїдемо, – казала я їй і вперше мені не було нудно від цих спогадів.
Я ж пам’ятаю і той горіх, і як солодко пахне весна, як дзвенить птаство. Як чекає, коли земля почне проростати травами.
Мої діти запам’ятають її з тими ж тарілочками і підносом, і це дуже добре, просто я не хочу аби вона перевтомлювалася.
Мені все ще важко, бо мені приходиться і перемивати за нею посуд, і плиту і плитку біля плити, і раковину. Хоча могла б сказати, що вона з самого ранку бігає з ганчіркою, а толку не видно. Та й хочеться це сказати, коли сил нема за нею все виправляти.
Але ж вона так хоче бути потрібною, для неї це так важливо, бо так вона є, існує, живе, доки хтось пам’ятає.
Це як підсніжники, вони виповзають з-під снігу на кілька коротких тижнів, а далі тільки листочки нагадують, що тут місце для краси і надії.
Ми обов’язково поїдемо на них дивитися, хай вони вже й відцвіли, але ще чітко зеленіють на холодній землі.
А що? Візьму вихідний, бо про роботу я пам’ятаю кожен день, але згадаю колись лише про ці кущики і бабусині щасливі очі, що знову побачили рідну домівку.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
