fbpx

Бабуся Голда Називала мене Монею. Їй говорили, що мене звати інакше. Вона посміхалася і фиркала у відповідь: – Ой, я вас благаю, ви що, вважаєте, що я зовсім вже клепку втратила? Ви за кого мене маєте? Можна подумати, що я не знаю кого як звати. Я прекрасно знаю, що це не Моня! У мене від вас голова вже на дев’ятому місяці!

Вона нарочито голосно гриміла посудом в раковині, даючи знати, що їй не приємно, коли її вчать всякі шмокі.

Я сидів за кухонним столом нашої комуналки і пив компот.

– Пий, компотик, дитинко, пий. Я наллю тобі ще. Пий, Моня, компотик, він з вишеньками…

– Бабусю Голдо, ну, ти ж тільки що сказала, що я не Моня! Чому ти знову так називаєш?

– І ти туди ж? Ви хочите доконати бідну жінку! Пий компотик, щоб ти мені був здоровий…

Бабуся Голда жила одна в останній кімнаті вправо по коридору. У неї нікого не було, навіть кота. Тому свою нестримну енергію вона присвячувала мені, годуючи компотиком, булочками і супчиком. І наполегливо називала мене Монею.

– Але чому Моня, бабусю Голдо? – Не вгамовувався я.

Бабуся Голда подивилася на мене дуже пильно, зітхнула, сіла на табурет поруч:

– Ну, що ти до мене причепився, цорес мамин? Моня, не Моня… яка різниця?

– Велика. Ти ж знаєш, як мене звати…

– Ім’я це всього лише літери. У мене був синочок, приблизно такого віку, як ти. Його звали Моня.

– Синочок?! – щиро здивувався я. – У тебе, бабусю Голдо, був синок ?!

Мені здавалося це абсурдним! Вічно самотня бабуся і раптом синок… Вона занадто стара для такого синка!

Ось подивіться на мою маму! Вона красива, молода… а тут бабуся ….

– І що в цьому дивного? Коли я була молода. як твоя мама, у мене був синок. Але потім його не стало.

– А куди він подівся? – недовірливо запитав я.

– Він нікуди не подівся. Його не стало. Була війна, ми були в евакуації. Він нездужав і не стало його. Мій синочок Моня.

Я не знав, що відповісти… Мені здавалося це неймовірним і несправедливим. Помовчали.

Бабуся Голда встала:

– Ну, і що тобі шкода побути трошки Монею? Я ж не прошу тебе бути ним завжди, тільки іноді і трішечки… Хочеш компотик?

– Хочу…

– Давай чашку… Моня.

– Мені не шкода…

– Чого тобі не шкода?

– Побути Монею. Я буду Монею скільки хочете…

Бабуся Голда мила посуд, не повертаючись до мене. Мені здавалося, що вона плаче, але можливо я і помиляюся…

– Дякую, Моню… доп’єш, чашку дай, я помию, – сказала вона абсолютно рівним і спокійним голосом …

Автор: Олександр Гyтин.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page