Клавдії Васильченко 86 років і їй вдруге довелося пережити окупацію, тепер від «братської» росії. Військова техніка сунула і сунула, а жінка не знала, як розповісти про цю дорогу, яка була маловідомою.
“Страшно було, мороз ішов по спині. Вночі так само: чи спали, чи не спали – тривожно було. Сиджу я в хаті біля стола. Дивлюся: танки їдуть, кулемети, і машини, і швидкі, і бензовози. Нарахувала 130 всього”, – розповідає вона журналістам Суспільного.
Тому жінка телефонувала родичам, поки було світло, а ті вже в СБУ. За ті три місяці, які бабусі довелося прожити в окупації, окупанти виключили світло та вивозили заводи, залякували населення. Виживали завдяки місцевим фермерам, які безкоштовно мололи та роздавали людям борошно, щоб ті могли хоч так спекти собі хліба.
“У Вовчі розбили агрегатний завод, перевезли його у Росію, а там зробили в’язницю і садили туди всіх, хто їм не подобався”, – каже пані Клавдія.
Рідні страшенно переживали за жінку і спершу думали, що все скоро скінчиться, а далі не могли з нею зв’язатися.
“Ніхто ж не чекав, що буде війна. Мені на роботу треба йти, а чоловік кричить: «Щось гупає». Подумали ж що матір на кордоні, взялися телефонувати до неї зразу. Дзвонимо, а вона ж розказує: «Синок, ідуть танки». Рахує їх. Сестра каже мені: «Може наші не знають цієї дороги, треба кудись дзвонити. То дзвонили в СБУ. Тоді був такий період, що світло пропало, ні зв’язку з нею не було, нічого. Ми не знали, що робити. Знайшли людей через фейсбук, розпитували, як бабуся. Люди їй ліки купували в Росії, бо у нас не було можливості, передавали. І тоді вирішили, що треба щось робити, бо вона там сама залишилася”, – розповідає невістка Ніна.
Жінка втекла з однією торбинкою, де були документи, ліки та найкраща сукня, яку вона одягне на Перемогу:
“Я матерію не купувала на цю сукню. Це сват мій подарував на День народження, а у мене сусідка — майстриня така, — пошила мені”.
Зараз село Малу Вовчу звільнили українські військові і в хаті баби Клавдії живуть люди, які втратили власні домівки.
Фото: колаж.
10/06/2022