Бабуся завжди була непростою людиною. Я не пам’ятаю її як люблячу та ласкаву стареньку, які часто трапляються у фільмах чи книжках. Ні, моя бабуся була грізною, владною і завжди впевненою, що тільки вона знає, як правильно жити.
Останні кілька років усе в нашій родині крутиться навколо моєї бабусі. Вірніше, навколо її заповіту. Зуміла вона поставити все так, що ми тепер самі не раді усьому.
Справа ж в тому, що бабуся переписує заповіт буквально щомісяця. То одному з родичів дістанеться квартира, то іншому. То вона вирішує віддати все мені, бо я, мовляв, «найбільше її розумію», а через тиждень вже ображається на мене й переписує заповіт на когось іншого. Це стало своєрідною сімейною лотереєю, тільки замість виграшу ми отримуємо неприємності.
Раніше ми всі були більш-менш дружні. Ніхто не сперечався, ніхто не думав про спадок. Ми збиралися на свята, підтримували один одного у важкі часи.
Однак, бабуся зуміла поставити все так, що тепер мало хто з ким спілкується узагалі. А бабуся тому й рада, адже їй подобається бути у центрі уваги.
Мені, якщо чесно, байдуже на бабусину квартиру чи інші речі. Я не наполягаю на тому, щоб майно дісталося саме мені. Мене більше турбує те, як родичі стали ставитися один до одного.
І що найсмішніше, ніхто навіть не хоче доглядати за бабусею. Вона сама встигла кожному зробити щось таке “добре” й тепер вимагає уваги, але робить це так, що спілкуватися з нею неможливо.
Колись моя мама намагалася налагодити з нею стосунки. Вона навіть допомагала бабусі матеріально, бо розуміла, що старенькій нелегко.
Однак, бабуся сприймала це як належне. Ніяких слів подяки, ніякої теплоти. Мама приносила їй продукти, віддавала гроші на аптеку, а бабуся тільки бурчала, що це «не більше, ніж обов’язок».
— Мамо, ну навіщо ти це терпиш? — якось спитала я її.
— Вона ж моя мама, Вероніко. Хоч яка вона є, але вона мене виростила. І якщо не я, то хто?
Мама справді намагалася бути терплячою. Але бабуся така людина, якій краще не суперечити. Вона завжди стояла на своєму, навіть коли була абсолютно неправа. Чужу думку вона не сприймала всерйоз, бо вірила, що тільки вона має право вирішувати, як повинні жити всі інші.
Єдиною людиною, яка могла хоч якось втихомирити бабусю, був дідусь. Він завжди був її протилежністю — спокійний, добрий, терплячий.
Коли бабуся щось доводила, він просто мовчав і чекав, поки вона заспокоїться. Вони були як дві протилежності, які дивним чином уживалися разом.
Але після того, як не стало дідуся все змінилося. Спочатку вона мовчала й сиділа вдома. Ми навіть зраділи, що вона хоч трохи заспокоїлася.
Але це було затишшя перед бурею. Згодом бабуся почала викидати фокуси ще більше, ніж раніше. Вона звинувачувала всіх нас у тому, що ми її покинули, що не приділяємо їй уваги.
— Ти ж розумієш, що їй просто самотньо? — сказала якось мама, коли ми знову обговорювали бабусю.
— Можливо. Але це не дає їй права так ставитись до нас усіх.
Найцікавіше сталося, коли бабуся почала лізти у справи мого дядька, брата мами. Він людина самостійна: у нього є квартира, машина, він нічого не потребує. Але бабуся все одно почала давати йому поради, які нікому не були потрібні. Закінчувалося це, звісно ж, непорозуміннями.
— Я тобі нічого не винен, мамо, і слухати тебе не збираюся! — якось сказав він їй, коли вона вкотре влізла в його особисті справи.
На що бабуся відповіла:
— Ну й добре! Нічого тобі не залишу, все віддам твоїй сестрі!
Він тоді лише махнув рукою й пішов. Дядько ніколи не розраховував на спадок, але сам факт того, як бабуся цим маніпулює, його вразив. З того часу вони більше не спілкувалися.
Потім бабуся переключилася на мою маму. Якось вона зателефонувала й сказала, що їй зле. Мама, не роздумуючи, надіслала їй гроші на аптеку.
Але бабуся чекала не цього — вона хотіла, щоб мама приїхала й доглядала за нею. Коли мама пояснила, що не може залишити роботу й приїхати прямо зараз, бабуся ж стояла на своєму.
— Більше не дзвони мені, якщо я для тебе настільки не важлива! — ображено почала говорити бабуся у слухавку.
Згодом вони помирилися, але осад залишився. Заповіт бабуся тоді переписала на маму, але це тривало недовго. Ще через кілька місяців вона знайшла до чого причепитись, тож припинила спілкуватись і з нею.
У мене з бабусею теж не склалося. Я намагалася з нею говорити, вибудувати хоч якісь стосунки, але це було марно. Її характер витримати неможливо.
Тепер бабуся злягла і найприкріше, що ніхто до бабусі ходити не хоче, лиш моя мама одна бігає до неї і вже хоче переїхати аби бути біля своєї мами поруч постійно.
Але ж бабуся проживає у іншому місці. Тобто, мамі доведеться звільнитись з роботи, залишити тата одного і поїхати до бабусі, яка мало того, що її не чекає, та ще й влаштує їй “веселе” життя.
Я прошу маму не поспішати. Прошу подумати і поговорити із родиною, можливо є інший вихід. Але ж нікому нічого не потрібно, всі про бабусю ніби як забули і не хочуть мати з нею ніяких справ.
Мені мами дуже шкода. Але як переконати її не руйнувати свого життя, як її вберегти?
Головна картинка ілюстративна.
