На роботі відключили світло, тому відпустили раніше. Поспішати мені було нікуди, і я, підставляючи обличчя осінньому сонечку, йшла вулицею.
Людей було мало, не всім же на роботі відключили світло. Але попереду я помітила постать бабусі. Вона повільно йшла однією рукою спираючись на ціпок, а іншою котила за собою сумку-візок, колеса якої, здавалося, ось-ось відваляться. Одне з них потрапило у вибоїну в асфальті. Бабуся потягла за ручку і колесо таки відвалилося.
— А хай йому грець, — похитала головою старенька, намагаючись прикрутити його назад.
— Вам допомогти? — Запитала я, розуміючи, що полагодити колесо мені не вдасться, однак дотягнути сумку в руках цілком під силу.
— Та що тут допомагати? Давно треба було її викинути, та шкода. Вона мене завжди виручала. В руках багато не понесеш, а цю сумку-візок завантажив і коти собі потихеньку, — говорила старенька, сумно дивлячись на свою помічницю.
Я запевнила, що мені зовсім не важко провести її додому і донести не таку вже й важку ношу. Вона мені посміхнулася і подякувавши сказала, що йти не далеко, лише одну зупинку.
— Тебе як звати, люба? — Запитала вона мене.
— Катя.
— Катрусю, так мою бабусю звали, Царство їй небесне. А мене звуть Дарина Микитівна.
— Приємно познайомитися!
Візок був не стільки важким, скільки незручним, тому нести його в руках були дещо складніше.
— Давай сядемо, Катрусенько, — запропонувала Дарина Микитівна, коли ми завернули на подвір’я.
Я була їй вдячна за цю пропозицію і з насолодою присіла на лавочку. Дарина Микитівна опустилася поруч зі мною і, розгладжуючи складки на спідниці, сказала:
— А я он на ринок ходила. Купила два кілограми слив. Онуки дуже сливовий джем люблять. Зараз прийду додому, зварю. Марина, внучечка, обіцяла ввечері заїхати. Ось вона зрадіє частуванню.
– Моя бабуся теж варила джем. Густий такий, як мармелад. Ножем можна було різати, — згадала я вечірні посиденьки у бабусі та її баночки, накриті полотняною ганчіркою і перев’язані мотузкою.
Дарина Микитівна посміхаючись хитала головою і продовжувала:
— Джем я варю з дитинства. Пам’ятаю, коли була війна, прийшли німці на наш хутір. Корівку нашу забрали, порося закололи і в мотоцикл завантажили. Кури, які встигли втекти, ті врятувалися, а решту теж забрали. Пам’ятаю мама тоді вчепилася в плечі нам із сестрою і шепоче:
— Тільки мовчіть, тільки мовчіть, хай забирають.
А я нашу Квітку так любила. Очі у неї були величезні та сумні. Вона дивиться на мене, а мені здається, що ось-ось сльози потечуть.
Я вирвалася від мами, побігла до Квітки. Підбігаю, обіймаю її за шию і гукаю:
— Дядечки, любі, не забирайте нашу Квітку.
А німці стоять, сміються.
Мама підбігла, схопила мене, а я лепечу щось і плачу. Це я зараз розумію, що безглуздо було так ризикувати, а тоді тільки очі Квітки й бачила.
Німці продовжували сміятися, а один дістав пістоль і направив на нас. Мама як зарепетує. Схопила нас із сестрою і на землю повалила, а сама на нас упала. Від гучного звуку заклало вуха.
Не пам’ятаю, скільки ми так пролежали, але коли мама піднялася нікого уже не було. Не було в нас більше й господарства, окрім чотирьох курок, що з’явилися надвечір. Німці й увесь наш льох вичистили, залишивши купку картоплі в кутку.
Добре, що хоч у садок не встигли зазирнути. А слив того року вродило видимо невидимо, гілки аж гнулися від ваги. Ось вона й врятувала нас тієї зими. Мама джему наварила. Його ми і їли з прісними коржами з комбікорму.
Дарина Микитівна дістала з кишені хустку та витерла вологі очі.
А потім на подвір’я заїхала машина і з неї вибігла дівчина.
— Бабусю, люба, ну навіщо ти так мене лякаєш, — вигукнула вона, підбігаючи до нас. — Я ж усе подвір’я обійшла, шукала тебе.
— Внученько моя, — зраділа Дарина Микитівна. – А я хотіла зварити тобі джему. Ось на ринок сходила, слив купила. Та у мене візочок зламався, а Катруся мені допомогла.
— Спасибі вам велике, — дякувала мені Марина, коли посадила бабусю в машину. — Я знала, що вона прийде саме сюди. Ми тут раніше жили, доки не купили квартиру в іншому районі. А бабуся має проблеми з втратою пам’яті. Я тільки на годину поїхала з дому, а вона вже встигла кудись зникнути.
Я проводжала поглядом автівку, яка виїжджала з двору, і думала, як же пощастило Мариніі, що у неї така дбайлива бабуся. І як же пощастило Дарині Микитівні, що в неї така турботлива онука.
А ця зустріч залишила в моїй душі сумний, але приємний післясмак.
«Може той мені джему наварити?» — думала я повільно блукаючи осінньою вулицею.
Фото ілюстративне.