Тетяна знову побачила той самий сон. Вона бігла крізь густу, чорну темряву, відчуваючи липкий холод на шкірі. Далеко попереду, немов зірка, мерехтіло єдине тепле світло. Вона бігла до нього з останніх сил, але світло не наближалося. Її маленькі ніжки грузли в болоті, а в горлі застряг беззвучний крик. “Я ніколи не добіжу”, – шепотів відчай.
Тетяна прокинулася в холодному поту. Серце калатало, як дзвін. Поруч, міцно обійнявши, спав Андрій, її чоловік. За стіною спали її двоє дітей, їхня квартира була гарна, з новим ремонтом, у них достаток і взаєморозуміння.
Нема причин для хвилювання, то чому ж цей сон знову повернувся?
“Не до добра такий сон”, – промайнуло в голові.
Тетяна обережно підвелася. Вона підійшла до вікна, і осіннє сонце освітило її обличчя.
«Може, щось з батьком?», – вона схопилася за телефон.
– Тату, ти як?
– Та все добре, доню, звичайні клопоти. А ти чого телефонуєш?
– Та голос твій почути захотілося, – відказала вона.
– Ти б приїхала, взяла б яблук, картоплі. Ми капусту наквасили, вже можна їсти, така смачна вийшла. Приїдеш?
– Так, – сказала вона.
Чоловік не хотів їхати, бурчав, що в селі холодно, але Таня наполягла:
– Щось сталося, я відчуваю, а батько не зізнається.
– Що з тобою поробиш, – відказав чоловік.
Вони вибралися пізно, поки дітям їсти наварила, поки в магазин заїхали аби в село дещо взяти, то вже в присмерках вони дісталися до села.
Ще здалеку вона побачила їхню хату, вона була першою на вулиці, яскраво світили вікна, значить, її чекали.
Вона мимоволі пригадала сон, хоча насправді він таким і не був.
Таня пригадує, як жила з татом і бабусею в цій хаті, її любили, тішилися нею, але чомусь в цій хаті не було мами. маленька Таня питала, де мама і тато та бабуся ховали очі.
А одного дня мама прийшла по неї. Таня так тішилася, скакала навколо матері, обіймала, коли ж та взяла її за руку, то сказала:
– Мамо, а чому ти не залишишся?
Дорослі переглянулися і мама повела Таню геть з хати.
Багато років по тому Таня не могла сказати татові те, що мучило її всі ці роки: чому він її відпустив? Відповідь вона дізналася пізніше, а тоді пленталася за мамою по цій грунтовій дорозі, а за спиною світила віконцями хата.
Вони дуже довго йшли, Таню вже й ноги боліли, вона почала вередувати, але мати тримала її за руку і ні слова не сказала, не пожаліла, як бабуся.
– Ще трохи, ти вже доросла, годі рюмсати.
Нарешті вони добралися до асфальтованої дороги, в автобусі Таня заснула, а прокинулася вже в зовсім іншій хаті. Вона була брудна, там погано пахло і на неї не звертав уваги не лише незнайомий дядько, але й її мама.
Мама крутилася біля дядька і його частувала, а Тані дала шматок хліба та склянку води.
– Як батько не доїсть, то тобі лишиться, – шепнула вона їй.
Таня зрозуміла, що треба вважати цього дядька батьком, але він все доїв, ще й хлібом тарілку вилизав. Її тато навпаки, давав їй найсмачніші шматочки і за нею доїдав.
Далі дорослі пішли на роботу, а Таня залишилася сама, вона репетувала на всю вулицю, аж сусідка прийшла подивитися.
– Ти чого? Мама прийде на вечір.
– Я хочу до тата і до бабусі, – витирала ніс Таня.
Вона не знає скільки днів була в тій хаті, але одного дня мати не витримала і повезла її назад до батька.
Коли вони зійшли з траси, то попереду ледь виднілося село, але раптом засвітилося в першій хаті і мати їй вказала пальцем.
– Бачиш, там батько, біжи, бо автобус зараз вертатися буде, я хочу встигнути додому.
– Мамо, ходи зі мною, в тому домі смердить, а в татовому гарно.
– Ні, йди, – відказала мати.
Тетяна пішла вперед, коли оглянулася, то матері вже й не було. Вона з усіх ніг кинулася вперед, їй здавалося, що вона загубить дорогу, бо скоро стемніє.
Хата світилася все сильніше, але Таня не мала сили бігти і вона голосно заплакала. У відповідь загавкали пси на всій вулиці і тато вийшов на вулицю. Він почув плач і кинувся вперед.
– Тетяночко, сонечко, не плач, тато тут.
Далі вона довго хворіла, не хотіла спати без світла, біля неї ввесь час хтось мав бути.
– Переросте, – запевняли всі, але Таня й досі спить з включеним нічником.
– Ось і приїхали, – сказав чоловік.
Таня наче зі сну прокинулася, тато вийшов зустрічати аж на дорогу.
– Що ви так довго? Я вже й змерз вас чекати.
– Пробач, дорога погана, – відказала Таня і пильно подивилася на батька.
Він був блідіший, ніж зазвичай. Їх давно чекав накритий стіл, мачуха постаралася, обійняла їх і пішла готувати кімнату для сну.
В хаті багато що змінилося, нова мачуха й меблі нові замовила і ремонт затіяла, але все одно тут відчувалося тепло та любов.
– Шкода, що день пропав, – казав батько, – горіх всох, треба зрізати, то хіба вже завтра. Але не стане дня,- бідкався.
– Стане, батьку, раніше встанемо та зробимо, – запевняв його зять.
Вони вляглися спати, Таня витягла смішний нічничок з масмаркету в вигляді пінгвіна і поставила його на стіл.
Сон не брався. Вона пригадувала як почула відповідь на своє несказане запитання.
Одного дня вона їхала з навчання додому, дуже поспішала, бо вдома чекало багато роботи, мачуха якраз привела на світ сестру і Таня мала помагати бабусі. Вона її дуже любила і шкодувала, знала, що та через силу все робитиме, лиш би не турбувати нову невістку.
Несла з міста ще сумку з продуктами, як тут сусідка заговорила.
– От дивлюся на тебе, Тетяно, вже ти дівчина на порі та роботяща, не пішла стопами матері. Будеш комусь доброю невісткою, не дарма тебе батько як рідну ростив.
Таня остовпіла, глянула на сусідку.
– Ти хіба не знаєш? Мати ж твоя з тобою в село прийшла, рік тобі було чи скільки. Одразу було видно, що не путяща жінка, але хіба твого батька можна було переконати?
Вона якось так скривилася, що Таня одразу зрозуміла – сусідка на себе натякала, радо б стала дружиною батька, але на чужу дитину йти не хотіла.
Таня знову бігла з усіх ніг, бабуся перша зрозуміла, що сталося.
– Хто тобі сказав?
– Ліда.
– От язик як пранник! Бігала за твоїм батьком, як голка за ниткою, отак вирішила віддячити. Ну я їй покажу. Петре, ти чуєш, що Ліда наробила?
Батько блід від почутого, але й кроку за ворота не ступив.
– Перестань, Тетянко, ти мені донька, справжня, а Ліда зі злості плете, у неї ж своїх дітей нема. А у мене найкраща у світі донька…
Вона їх обох міцно обійняла і бурмотіла, що дуже їх любить.
Тетяна пригадувала, як батько плакав на її весіллі, коли благословляв молодих, коли тримав на руках онуків. То були сльози радості.
Раптом щось голосно гупнуло. Таня підхопилася і вилетіла на коридор, по стіні сповзав батько.
– Андрію, заводи машину, – вигукнула вона.
По дорозі вони викликали швидку, яка забрала батька на півшляху, але вони поїхали за ним, не відходили від дверей реанімації. Таня шепотіла: «Тату, не йди, тату не йди…».
– Ви вчасно відреагували, – нарешті вийшов лікар, – з ним все буде добре, але потрібен час.
– Як добре, що ти приїхала, – обійняла її мачуха, – ти його врятувала. Дякую.
Дві жінки обійнялися вперше по-рідному.
