fbpx

Багато років тому один чоловік сказав мені фразу, яка змінила все моє життя. Думаю, що він просто бовкнув, але тоді, це були ті слова, які я змогла почути, зрозуміти і усвідомити

На той момент я була в шлюбі десять років, діти вже були в першому класі, життя потроху повертало в звичне русло, я працювала і ми починали потроху мати якийсь запас грошей.

Наче все добре, але мій чоловік міг зробити сварку з будь-якої побутової дрібнички. І то не просто сварку.

Наприклад, я дуже не люблю, коли під ліжком є якісь коробки, взуття, ну будь-що. Це дуже дратує, особливо, коли прибираєш і вже втомлена, а ту ще й це витягуй та посувай. І таке елементарне зауваження, як досить робити під ліжками склади, воно в мого чоловіка викликає просто бурю емоцій. Головна з яких – ти мене хочеш вижити з хати разом з коробками.

Ну. Ви зрозуміли, що такій людині вгодити, то треба дуже постаратися. І я стараюся – я й на каблуках, й нафарбована, з роботи – в магазин, щоб прикупити поїсти, а потім на автобус та додому. Несу інколи такі тяжкі сумки і не кажу аби він мене зустрів, все думаю, що сам здогадається.

Але ж ні.

І ось одного вечора я така вся лечу з тими сумками, шпортаюся і з усього розгону на асфальт, торби в різні боки, продукти порозліталися… Я повзаю і те все збираю, капронки подерла…

Мені кинувся на допомогу якийсь чоловік, допоміг дозбирати, підняв сумки і його брови злетіли вверх:

– Ви що собі медаль хочете заробити?

– Яку медаль, – не зрозуміла я.

– Та таку, що ви краща від чоловіка.

Ці слова мене так обурили, але що я мала пояснювати цій чужій людині? Подякувала крізь зуби, вхопила ті пакети і пошкутильгала до свого під’їзду.

Чоловіка цього я більше ніколи не бачила, але ці слова засіли в моїй голові – я сподіваюся на медаль!

Я сподіваюся, що він оцінить, яка я у нього гарна, я сподіваюся, що він хоч раз вийде до мене до автобуса, я сподіваюся, що він хоч раз зробить вечерю. Що моя медаль – то його якийсь вчинок. Це я так собі хотіла думати.

А з іншого боку – я роблю все сама, то нащо мені допомагати?

Знаєте, мене дуже дратують манірні люди, от не можу я чути, як чоловік зробить якусь дрібничку, а жінка з боку хвалить, наче він людство врятував…

І я просто так не вмію і не буду.

Я занесла пакети в коридор і не включала світло. Просто сиділа.

Першими вибігли діти:

– Ма, ти купила щось смачненьке?

– Ти чого в темряві сидиш?, – вийшов і чоловік на дитячий голос.

Він включив світло і побачив мене в усій «чемпіонській» красі.

– Щось сталося, – спитав він не з тим наголосом, чи у мене все добре, а з тим, що йому тепер треба йти і якось залагоджувати ситуацію.

– Так, ти сьогодні готуєш, – відповіла я і пішла у ванну.

Мила руки і чула його невдоволене шипіння, що він ще й має їсти готувати. Він же чоловік…

Багато хотілося йому сказати, як от те, що чоловік отак не заганяє свою жінку, навіть до худоби є доброта, а тут просто нічого… Ніякого доброго слова.

А, ні, брешу – коли наївся та нема роботи, то він просто ідеальний чоловік – хоч на рану прикладай.

Діти вередували, що не хочуть їсти припалене, а Руслан казав, що то моє виховання – надто дітям догоджаю.

– Діти, кращого не буде, або їсте або ні, – спокійно відповіла я.

Ті відсунули тарілки і пішли геть, але я була незворушна і не готувала ні бутерброди, ні макарони…

– Хочете їсти – зробіть собі самі.

Чоловік чи не вперше вкладав дітей спати, видно, зрозумів, що зі мною не до жартів.

– Мама захворіла, – вмовляв він дітей бути тихішими.

А мені хотілося крикнути – я одужала!

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page