На той момент я була в шлюбі десять років, діти вже були в першому класі, життя потроху повертало в звичне русло, я працювала і ми починали потроху мати якийсь запас грошей.
Наче все добре, але мій чоловік міг зробити сварку з будь-якої побутової дрібнички. І то не просто сварку.
Наприклад, я дуже не люблю, коли під ліжком є якісь коробки, взуття, ну будь-що. Це дуже дратує, особливо, коли прибираєш і вже втомлена, а ту ще й це витягуй та посувай. І таке елементарне зауваження, як досить робити під ліжками склади, воно в мого чоловіка викликає просто бурю емоцій. Головна з яких – ти мене хочеш вижити з хати разом з коробками.
Ну. Ви зрозуміли, що такій людині вгодити, то треба дуже постаратися. І я стараюся – я й на каблуках, й нафарбована, з роботи – в магазин, щоб прикупити поїсти, а потім на автобус та додому. Несу інколи такі тяжкі сумки і не кажу аби він мене зустрів, все думаю, що сам здогадається.
Але ж ні.
І ось одного вечора я така вся лечу з тими сумками, шпортаюся і з усього розгону на асфальт, торби в різні боки, продукти порозліталися… Я повзаю і те все збираю, капронки подерла…
Мені кинувся на допомогу якийсь чоловік, допоміг дозбирати, підняв сумки і його брови злетіли вверх:
– Ви що собі медаль хочете заробити?
– Яку медаль, – не зрозуміла я.
– Та таку, що ви краща від чоловіка.
Ці слова мене так обурили, але що я мала пояснювати цій чужій людині? Подякувала крізь зуби, вхопила ті пакети і пошкутильгала до свого під’їзду.
Чоловіка цього я більше ніколи не бачила, але ці слова засіли в моїй голові – я сподіваюся на медаль!
Я сподіваюся, що він оцінить, яка я у нього гарна, я сподіваюся, що він хоч раз вийде до мене до автобуса, я сподіваюся, що він хоч раз зробить вечерю. Що моя медаль – то його якийсь вчинок. Це я так собі хотіла думати.
А з іншого боку – я роблю все сама, то нащо мені допомагати?
Знаєте, мене дуже дратують манірні люди, от не можу я чути, як чоловік зробить якусь дрібничку, а жінка з боку хвалить, наче він людство врятував…
І я просто так не вмію і не буду.
Я занесла пакети в коридор і не включала світло. Просто сиділа.
Першими вибігли діти:
– Ма, ти купила щось смачненьке?
– Ти чого в темряві сидиш?, – вийшов і чоловік на дитячий голос.
Він включив світло і побачив мене в усій «чемпіонській» красі.
– Щось сталося, – спитав він не з тим наголосом, чи у мене все добре, а з тим, що йому тепер треба йти і якось залагоджувати ситуацію.
– Так, ти сьогодні готуєш, – відповіла я і пішла у ванну.
Мила руки і чула його невдоволене шипіння, що він ще й має їсти готувати. Він же чоловік…
Багато хотілося йому сказати, як от те, що чоловік отак не заганяє свою жінку, навіть до худоби є доброта, а тут просто нічого… Ніякого доброго слова.
А, ні, брешу – коли наївся та нема роботи, то він просто ідеальний чоловік – хоч на рану прикладай.
Діти вередували, що не хочуть їсти припалене, а Руслан казав, що то моє виховання – надто дітям догоджаю.
– Діти, кращого не буде, або їсте або ні, – спокійно відповіла я.
Ті відсунули тарілки і пішли геть, але я була незворушна і не готувала ні бутерброди, ні макарони…
– Хочете їсти – зробіть собі самі.
Чоловік чи не вперше вкладав дітей спати, видно, зрозумів, що зі мною не до жартів.
– Мама захворіла, – вмовляв він дітей бути тихішими.
А мені хотілося крикнути – я одужала!
Фото Ярослава Романюка.