Надії нещодавно виповнилося тридцять вісім років, і все її життя вимірювалося змінами: ранкова, вечірня, вихідний раз на два тижні. Сім’ї не було, лише стара мати вдома, яка ледве ходила по хаті й постійно бурчала, що дах протікає, а дрова дорожчають.
— Надько, там до тебе приїхали, — гукнула з іншого кінця проходу обліковиця Люба, витираючи ніс рукавом куртки. — Той новий, з району. Що техніку перевіряє.
Надія кинула арматуру, витерла руки об фартух і вийшла на рампу. Віктор з’явився в їхньому господарстві місяць тому — відряджений спеціаліст, який тимчасово займався обліком і кормами. Одружений, мав двох дітей у райцентрі, про що Надія дізналася в перший же день від всюдисущих колег. Але коли він запропонував підвезти її додому після пізньої зміни, вона не відмовилася. Потім були короткі зустрічі в комірчині або на задньому сидінні його машини на околиці лісу.
Надія не будувала жодних планів. Вона розуміла, що для нього це просто спосіб згаяти час у відрядженні.
— Чого тобі? — запитала Надія, підходячи ближче.
— Та ось, акти треба підписати за минулий тиждень, — Віктор не дивився їй в очі, крутив у руках ручку. — І це… Я з наступного понеділка повертаюся в район.
Надія мовчала кілька секунд, розглядаючи брудний капот машини. Вона вже тиждень почувалася дивно: вранці її нудило від одного вигляду зажарки в супі.
— Зрозуміло, — тихо сказала вона. — У нас, схоже, поповнення буде.
Віктор швидко підняв голову, його обличчя зблідло. Він озирнувся на вікна контори.
— Ти що, серйозно? Навіщо це зараз? Мені проблеми не потрібні, Надь. У мене сім’я, ти ж знала.
— Знаю, — кивнула вона. — Я нічого й не прошу.
— Ну от і добре, — Віктор швидко сховав блокнот у сумку, сів у кабіну й завів двигун, навіть не попрощавшись.
Ввечері вдома Надія сиділа за дерев’яним столом, перебираючи квасолю. Мати, сидячи на лежанці під затертим пледом, уважно спостерігала за кожним її рухом.
— Щось ти позеленіла, Надько, — раптом сказала жінка.
— Ну то й що? — буркнула Надія, не піднімаючи очей. — Буде дитина. Може, хоч на старість не сама залишуся.
— Ага, розігналася, — прошамкала мати. — У твої роки тільки дітей заводити. Що люди в селі скажуть? Чим годувати будеш? У нас на зиму пів мішка цукру і борошна трохи.
— Прогодую, — відрізала Надія. — На роботу буду ходити, декретні виплатять. Не пропадемо.
Мати лише зітхнула й повернулася до стіни. Надія довго не хотіла йти в реєстратуру місцевої амбулаторії, боячись косих поглядів. Проте живіт ріс швидко, і працювати на фермі ставало дедалі важче. Коли вона нарешті прийшла на огляд, молода жінка в білому халаті, яка працювала в приймальному відділенні, довго гортала її порожню картку.
— Чому так пізно прийшли? — роздратовано запитала працівниця, стукаючи ручкою по столу. — У вашому віці треба з перших тижнів на обліку стояти. Ви хоч розумієте всі ризики?
— Як змогла, так і прийшла, — глухо відповіла Надія, розглядаючи плакат на стіні. — Мені працювати треба, а не по кабінетах сидіти.
— Добре, лягайте на кушетку, — жінка дістала вимірювальну стрічку. Через хвилину її обличчя змінилося, вона насупилася. — Так, тут щось не те. Об’єм завеликий. Схоже, у нас тут чекають на двох малих. У вас буде двійня.
Надія сіла на кушетці, поправляючи стару кофту.
— Як двійня? Ви не помилилися?
— Яка помилка, тут чітко чути два серцебиття, — жінка почала швидко писати в журналі. — Направляю вас в обласну лікарню.
Надія вийшла на вулицю, тримаючи в руках папірець із печаткою. Вона сіла на лавку біля автобусної зупинки. Двоє. Це означало вдвічі більше витрат на одяг, пелюшки, дитяче харчування. Грошей з ферми ледве вистачало на їжу та ліки для матері. Вона вирішила нічого не говорити вдома, сподіваючись, що в місті під час пологів усе вирішиться якось само собою.
Пологи були важкими. Коли все закінчилося, вона лежала на кушетці, абсолютно знесилена, дивлячись на потріскану стелю.
До неї підійшла старша працівниця реєстратури, яка допомагала приймати дітей. Вона тримала два згортки в байкових ковдрах.
— Ну що, матусю, дві дівчинки, — сказала жінка, кладучи один згорток поруч із Надією. — Схожі на вас, чорняві. Але є одна проблема.
Надія спробувала піднятися на лікті.
— Що таке? Здорою народилися?
— Перша — так, міцна дівчинка. А от з другою… — жінка зітхнула, припускаючи край ковдри другого згортка. — Ми провели первинний огляд. Дитина зовсім не реагує на світло. Повна темрява. Вона ніколи не буде бачити.
У Надії все попливло перед очима. Вона дивилася на маленьке личко, яке нічим не відрізнялося від першого.
— І що мені робити? — прошепотіла Надія. — Я сама живу, мати стара ледве ходить. Мені на ферму треба, з другої зміни повертаюся вночі. Хто за нею доглядати буде?
Працівниця лікарні відвела очі вбік, потім нагнулася ближче до ліжка.
— Є один варіант. Держава таких дітей бере під повне забезпечення. Напишете офіційну відмову в реєстратурі, і її переведуть у спеціалізований будинок дитини. Там і догляд, і фахівці.
— А я зможу приїжджати? — Надія стиснула пальцями край простирадла.
— Формально — ні, після відмови ви їй ніхто, — сухо відповіла жінка. — Думайте швидше, папери треба оформляти сьогодні.
Надія дивилася на вікно, за яким ішов мокрий сніг. Вона уявила, як повертається в село з двома дітьми, як мати починає кричати, як не вистачає грошей на елементарні речі. Рішення прийшло само собою, важке й холодне.
— Давайте папери, — сказала вона, не дивлячись на дитину.
Через тиждень Надія повернулася в село з однією дівчинкою. Назвала її Вікторією. Матері нічого не сказала про другу дитину.
Життя пішло своїм звичним руслом. Надія знову вийшла на ферму. Вікторію доглядала переважно стара мати, поки мала сили. Надія бачила доньку лише вранці перед зміною та пізно ввечері, коли та вже спала. Вона купувала їй сукні, водила до школи на перший дзвінок, але між ними завжди стояла якась стіна. Щоразу, коли Вікторія сміялася або бігла по подвір’ю, Надія згадувала про іншу дівчинку. Де вона зараз? Хто вчить її ходити в повній темряві? Хто купує їй іграшки? Ці думки вона намагалася глушити роботою, тягаючи важкі бідони з молоком та вичищаючи загони.
Минули роки. Вікторія виросла, закінчила школу в райцентрі й швидко вийшла заміж за місцевого хлопця. У них народилася донька, Надія вперше за довгий час відчула себе потрібною, коли приїжджала бавити внучку. Але це щастя тривало недовго. Вікторія сильно захворіла, змарніла за кілька місяців, і попри всі намагання лікарів, врятувати її не вдалося.
Надія залишилася зовсім одна. Зять невдовзі знайшов іншу жінку, забрав дитину і переїхав в іншу область.
Надія навіть не намагалася їх зупинити. Вона поховала стару матір, лишившись у порожній хаті з дахом, що протікав.
Зима видалася особливо суворою. Дров не було, колодязь замерз, а спина Надії боліла так, що вона по кілька днів не могла піднятися з ліжка, щоб затопити піч. Місцева соціальна працівниця, яка привозила їй хліб, довго дивилася на замерзлі шибки.
— Надіє Петрівно, так не можна, — сказала вона, складаючи сумки на стіл. — Ви тут замерзнете до січня. Оформляймо папери в інтернат. Там тепло, триразове харчування, люди кругом. Хату заколотимо.
Надія лише кивнула. Їй уже було байдуже, де доживати свої дні.
Державний інтернат знаходився за п’ятдесят кілометрів від її села, у колишньому панському маєтку, оточеному великим парком. Надію поселили в кімнату на другому поверсі разом із двома іншими жінками. Перші два тижні вона майже не виходила на вулицю, сиділа біля батареї й дивилася у вікно на сіре небо.
Тільки на третій тиждень Надія наважилася вийти на прогулянку у внутрішній дворик. Був початок грудня, але снігу ще не було, на клумбах доцвітали пізні хризантеми. Надія йшла повільно, тримаючись за стіну будівлі, аж раптом її погляд зупинився на жінці, яка сиділа на лавці біля кущів.
Надія зупинилася, її серце скажено застукало в грудях. Жінка була одягнена в сіре пальто, її волосся було зібране в простий хвіст. Але обличчя… Це було обличчя її покійної доньки Вікторії. Ті самі вилиці, такий самий ніс, навіть форма губ. Тільки очі жінки були заплющені, а пальці правої руки повільно перебирали сухі пелюстки квітів.
— Це наша Люба, — почувся голос ззаду. До Надії підійшла працівниця інтернату. — Вона тут уже років десять. Дуже спокійна жінка, усім допомагає на дотик, шити вміє наосліп. Вона нічого не бачить від народження. Батьки відмовилися ще в пологовому будинку.
— Люба… — тихо повторила Надія, відчуваючи, як пересихає в роті. — Її звати Люба.
— Так, так у документах записано, — працівниця пішла далі до корпусу.
Надія повільно підійшла до лавки й сіла на протилежний край. Люба не повернула голови, але її пальці завмерли на квітах.
— Хто тут? — запитала Люба коротко, її голос був низьким, точно таким, як у Вікторії.
— Я Надія, нова тут, із третього корпусу, — відповіла Надія, намагаючись, щоб голос не тремтів.
— А, нова, — Люба посміхнулася кутиками губ. — Я вас раніше не чула. У вас кроки важкі, наче взуття завелике.
— Старі чоботи дали, які були на складі, — Надія розглядала руки своєї доньки. Тонкі, довгі пальці, зовсім не схожі на її зашкарублі від ферми долоні.
З того дня Надія постійно була поруч із Любою. Вона допомагала їй дійти до їдальні, подавала хліб, приносила гарячий чай з роздачі. Вона фактично стала її очима, описуючи, яка погода на вулиці, які птахи сіли на паркан і що сьогодні дають на обід. Вони годинами сиділи в кутку загального залу, де працював телевізор, якого Люба, звісно, не бачила, але уважно слухала новини.
Проте Надія так і не наважилася сказати правду. Страх того, що Люба зненавидить її за той давній підпис у лікарні тримав її міцно.
Одного вечора вони сиділи в кімнаті відпочинку. На столі стояли дві склянки з чаєм і тарілка з сухим печивом. Люба вправно обмацувала краї склянки, щоб не розлити гарячу воду.
— Надіє, а ви чого весь час зі мною возитися почали? — раптом запитала Люба, тримаючи склянку обома руками. — Тут повно інших жінок, які поговорити люблять. А ви все біля мене.
— Мені ненудно, — відповіла Надія, мішаючи ложкою цукор. — Сім’ї немає, хату в селі заколотили. А з тобою спокійно.
— Сім’ї немає — це погано, — Люба зробила ковток. — Хоча, з іншого боку, ніхто серце не крає. Мене он мати в пологовому кинула. Мені няньки в дитбудинку розказували, що вона просто папірець підписала і пішла.
Надія замерла з ложкою в руках.
— І що… ти ображаєшся на неї?
— Раніше зла була, — Люба поставила склянку на стіл, трохи проливши воду на клейонку. — Думала, як так можна — залишити дитину, яка світу не бачить. А потім подорослішала, зрозуміла. Ну куди їй було зі мною? Певно, бідно жила, або чоловік покинув. Сліпа дитина — це ж постійний клопіт. Навіть у магазин нормально не підеш.
— Вона могла просто злякатися, — тихо сказала Надія, витираючи калюжку від чаю серветкою.
— Могла, — погодилася Люба. — Я тільки одного не розумію. Невже за стільки років не цікаво було дізнатися, жива я чи ні? Хоч би раз приїхала, здалеку подивилася. Я б не дізналася, що це вона. Тепер я думаю, що її вже немає на світі. Померла, мабуть. Якби жива була — серце б підказало приїхати.
Надія відчула, як у грудях стає гаряче, їй забракло повітря. Вона хотіла схопити Любу за руку, розказати про ферму, про Вікторію, про те, як кожну ніч згадувала її, але слова застрягли в горлі.
— Може, і померла, — ледве вимовила Надія. — А може, соромно так, що жити з цим не може.
— Ну, тепер уже все одно, — Люба махнула рукою. — Стільки років пройшло. Дайте-но мені руку, Надіє. Щось у вас голос зовсім здав.
Люба протягнула свою тонку долоню. Надія невпевнено поклала свою — важку, з кривими суглобами та тріщинами на шкірі від багаторічної праці в сирості. Люба почала повільно обмацувати її пальці, проводити по долоні, піднесла її ближче до свого обличчя, ніби намагаючись відчути тепло.
— Ого, які у вас руки жорсткі, — сказала Люба тихо. — Робили багато?
— На фермі все життя, — відповіла Надія, дивлячись, як її рука лежить у руках доньки. — Бідони, корми, гній. Жіночої роботи там не було.
— Мені іноді сниться, що мене хтось за руку тримає, — Люба відпустила її долоню і знову повернулася до свого чаю. — Така тепла рука, велика. Думала, то мати. А тепер думаю — просто вигадки все це. Добре, ходімо в палату.
Через три дні погода різко зіпсувалася. Почалася хуртовина, вітер стукав старыми віконними рамами інтернату. В коридорах стало прохолодно, і мешканці намагалися зайвий раз не виходити з кімнат.
Надія вранці не змогла піднятися з ліжка. Коли Люба прийшла до її кімнати, тримаючись пальцями за одвірок, Надія лише важко дихала, повернувшись до стіни.
— Надіє, ви чого? — Люба підійшла ближче, орієнтуючись на звук дихання. — Сніданок уже привезли. Манна каша сьогодні.
— Не хочу, Любо, — прохрипіла Надія. — Щось у грудях тисне, дихати важко. Ляж під ковдру, холодно в коридорі.
— Я чергову гукну, — Люба занепокоїлася, її руки забігали по спинці ліжка.
— Не треба нікого, — Надія схопила її за край рукава. — Посидь просто поруч. Поговори зі мною.
Люба сіла на стілець біля ліжка. Вона взяла Надію за руку. Цього разу Надія не забирала своїх зашкарублих пальців. Вона дивилася на профіль своєї доньки, на її заплющені повіки й хотіла сказати те єдине слово, яке тримала в собі тридцять п’ять років. Вона хотіла сказати: «Я твоя мати. Це я залишила тебе тоді через свій страх і злидні. Пробач мені».
Але уста не слухалися. Перед очима випливали картини: Віктор біля свого УАЗа, стара мати на лежанці, труна Вікторії в селі, і цей інтернатський двір з хризантемами. Час пішов, його не повернути. Якщо вона скаже зараз — що це змінить? Тільки додасть болю Любі, яка вже звикла до своєї самотності й вигадала собі образ покійної вродливої матері.
— Що ви мовчите? — тихо запитала Люба, нахиляючись ближче. — Наче сказати щось хочете. Ну, кажіть, я слухаю.
Надія лише міцніше стиснула її пальці. З її ока викотилася сльоза, лишаючи мокру доріжку на старій щоці.
— Нічого, — прошепотіла Надія. — Просто добре, що ти тут.
Ввечері Надії не стало. Все відбулося швидко, без зайвого шуму..
Наступного дня Люба сиділа в їдальні сама. Перед нею стояла одна склянка чаю та шматок сірого хліба. До неї підійшла кухарка, яка збирала брудний посуд.
— Що, Любко, сумуєш? — запитала жінка, гримаючи тарілками. — Твоя подружка Надія відходилася. Ну, вік такий, що поробиш. Не плач, нових привезуть весною.
Люба мовчала. Вона не плакала, її обличчя було абсолютно спокійним, але пальці міцно стискали холодну алюмінієву ложку. Вона не могла пояснити кухарці чи комусь іншому, що тепер у її снах з’явилося нове обличчя. Не та вигадана молода й вродлива жінка з дитячих мрій, а стара Надія з важкими, потрісканими від роботи на фермі руками. У цих снах Надія сідала поруч, гладила її по голові, відкривала рота, наче хотіла вимовити щось надважливе, але так і не випускала жодного звуку, залишаючись у повній, глухій тиші.
