В ті роки молодь могла вижити лиш в місті, бо й квартиру давали і роботу давали. А в селі треба було тулитися з батьками та працювати зранку до ночі.
Я собі такої долі не хотіла і з самого малку хотіла жити в місті. Коли ж я вчитися в місто пішла, то вже назад не хотіла вертатися ніяк.
В той час я гуляла з Степаном і ми вважалися дуже гарною парою, що скоро побереться. Звичайно, була в Степана одна вада, яку звали Марія, але я на те не дуже звертала уваги, бо де я, а де ота Марійка.
Хоч подруги й шепотіли, мовляв, дивися, разом маже живуть та й дівчина вона непогана, але я була певна в собі.
– Та я бровою поведу, то за мною табун побіжить, а ви мені якусь Маруську ставите за перепону? Степану вона швидше, як сестра.
Бо й справді Степан так про неї казав.
Жили вони по сусідству, а батьки в Марії були геть непутящі, а от серце в моєї майбутньої свекрухи було добре, от вона те дівча змалку підгодовувала, та до себе кликала ночувати, коли батьки гульбанили. Правда, потім Марина спам’ятовувалася на кілька тижнів і забирала доньку додому, вимивала хату, варила і пекла, ходила на роботу. А потім далі за старе.
І отак Марія вже звикла, що вона живе в Степана, а він їй як брат, бо вона від нього молодша на п’ять років була.
Але скажу вам так, свекруха моя не дуже то й втратила багато харчів. А що потім та Марія зранку й до вечора на них працювала – то що? Рахуйте, за харчі та дівчина і в полі, і по господарству, і вишивала ще Степану сорочки та подушки. Ой, знаю я ту доброту.
І ось ми зі Степаном вже гуляємо, а вони мені Марусю ставлять за суперницю, коли там ні на чому й оку затриматися. Не це нас розлучило.
Я Степану одразу сказала – ми будемо жити в місті, або так, або ніяк.
– Ну, як в місті, Анно, як в місті? Та ти подивися, яке наше село гарне. За кілька років поставимо свою хату, будемо тут жити.
– За кілька років? За десять ти маєш на увазі! І то ще в кращому випадку, коли й матеріали дадуть і тобі хтось допоможе. А жити мені з твоєю Маруською? У вас дві кімнати в хаті і кухня маленька, де я маю у вас жити?
Ніяк не можна йому було втовкмачити, що молоді мають жити окремо і якби не моя заява, що я тоді йду до Івана, то він би не наважився поїхати зі мною.
Весілля відгуляли, все як має бути. Я була дуже щаслива і подругам показувала, що всі їхні слова про Марусю були ні про що.
Поїхали ми жити в гуртожиток, Степан влаштувався на роботу, я працюю, своя кімнатка – рай на землі.
А він бурчить, розумієте?
Вода в хаті, ванна в хаті, ну хоч в кінці коридору, але в хаті, все зготувала і палити в кухні з самого ранку не треба, а йому все не так!
Прийде з роботи і в вікно дивиться, чесне слово, мене аж нерви беруть.
Або ходить навколо гуртожитка чи по місту, каже, що нічим йому зайнятися.
– Та ти жартуєш? Ходи в кіно, ходи в театр.
– Йшов… Мені не подобається.
І що ти скажеш? Село! Далі почав пізніше з роботи приходити і вже веселенький прийде, і хропе. І чим раз, тим сильніше і сильніше.
Я оте в село матері привезла і кажу:
– Мені такого чоловіка не треба! З ним неприємно поруч знаходитися! Аж випари йдуть!
І що ви думаєте? Зустрічаю я через якийсь час подругу з села, бо я туди й ногою ступати не хотіла, а вона й новину приносить – Степан одружується.
– На Марії, Аню,- і дивиться так на мене з насмішкою.
Та я мало не луснула, я ж його лишила аби він там віку доживав, а він одружився і хату кладе замість кухні! І ні каплі до рота! Мають з Марією трьох дітей і дотепер та від нього не відлипає, все попід руку йдуть до церкви, сама бачила.
Я привіталася і хай бачить, що я хоч і в літах, але й тепер краще виглядаю за його Марусю, хай знає, що втратив, бо я пані, а вони зроблені люди, руки нижче колін. То вартувало те село такої старості?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
