Ми росли хоч з різницею у віці, але дуже дружно, бо біда вчить триматися один за одного. Мама вічно була на заробітках, а тато не вилазив з генделиків. Отак ми й жили – по сусідах їли та в холодній хаті спали.
Все змінювалося, коли приїздила мама. Вона все витягувала і витягувала з буса сумки, наповнені їжею, цукерками, одягом…
Тато на деякий час приходив у норму і ми знову були родиною. А далі мама знову їхала і все починалося з початку.
– Галинко, – казала мені мама, – Ти ще мала і не розумієш, але… Я хочу аби ти мала власну хату і привела чоловіка в неї і була в ній власницею і ґаздинею…
Хоч ця історія й не про мене. Але скажу, що та хата довго не стояла – кинувся гриб і вже мамі було не до неї… Отак стоїть та чорніє.
Мій брат має золоті руки, хоч і не добре вчився, але брався за всяку роботу – в полі помагати, по господарці сусідам. І так його наш сусід вперше взяв підсобником як їхав на роботу. А потім брав ще і ще і скоро мій брат вже вмів і шпаклювати і ставити плитку – до всього брався.
Коли йому виповнилося двадцять років, то я вже вийшла заміж і ми з чоловіком переїхали жити за кордон (тому й хата моя отак пішла, бо ніхто в ній не жив). Дмитро лишився біля тата, хоч колись йому зготує щось поїсти, а так в постійних роз’їздах.
Він мріяв купити дорогу машину з справжнього салону, тому якось приїхав до нас у Відень і вирішив залишитися, бо і моєму чоловікові треба було толкового майстра і йому тут підійшли умови та оплата.
Жив він з нами, тому я ту історію з самого початку бачила.
Почав він виписувати одній дівчині – дуже гарна і все такі фото виставляє аби було краще вигинів видно.
– Дмитре, то що за публіка? То хіба порядна дівчина отаке робитиме?
– Ти, сестро, геть не розумієшся.
– Та я розуміюся, що то має бути трохи в голові аби таке виставляти.
– Вона художниця, вона дивиться на людську красу не так, як ми.
Ну, ну, думаю, сам обпечешся і забудеш.
Але дивлюся, він почав по якихось магазинах тут ходити, що продають все для того малювання і давай їй звідси посилки слати – фарби, пензлики, папір якийсь спеціальний… А то все гроші!
– Галю, їй треба, бо у нас то ще дорожче, а мені приємно їй щось подарувати.
Я розумію, що хлопець має дарувати подарунки, але гідній дівчині, а не отакому.
Далі вона його попросила аби він їй зняв у Відні квартиру, бо вона хоче приїхати поступати тут до академії малювання.
Він їй і квартиру зняв і оплатив все, дав гроші на дорогу. Поїхав її зустрічати з квітами, показав квартиру. А вона не сама приїхала, а з подружкою і сказала, що надто втомилася в дорозі, тому хай він прийде завтра і вони поспілкуються.
Проте, ні завтра, ні після завтра зустрічей не було, бо вона то малювала, то її голова боліла, а мій брат туди що не принесе продукти, як посильний, то назад йде понурий.
Я ж бачу, що вона його просто має за ресурс, але він вперся, що у неї просто такий характер неприступний:
– А ти казала, що вона безголова – бачиш, має честь…
Мовчу, бо не хочу казати, що вона має. А далі десь за місяць та дівуля з квартири поїхала і мого брата заблокувала, щоб він не знав, де вона є. Але ж я бачити можу – то вона з якимось вже живе, тут у місті. Хвалиться одягом і видом з вікна.
От тобі й душа і все інше. Використала і забула, а я дивитися не можу, як він марніє.
Фото Ярослава Романюка.
