fbpx

Батько не хотів приводити в хату іншу жінку, поки я не вийду заміж. – Як ти вже визначиш свою долю, тоді вже й я можу про себе подумати, щоб на схилі літ самому не жити

Я батька розуміла, адже йому тоді було лише п’ятдесят один рік, але я теж не хотіла прискорювати своє життя та виходити за бозна-кого, бо тато має свою долю знайти.

Я вирішила, що краще поїду в інше місто і там орендуватиму собі житло. А тато вже хай собі сам думає, кого вести в хату.

Татові сказала. що маю серйозного хлопця, тому хай не чекає на весілля, а вже підбирає собі того, з ким буде на моєму весіллі танцювати.

До того моменту, я якось не думала, що ця жінка ходитиме по маминих килимах, дивитиметься у мамине дзеркало та носитиме її одяг. Мені здавалося, що вже мені багато років і я вже вся така мудра та розважлива.

Тато себе чекати не заставив і буквально через кілька місяців запросив до себе на знайомство з його обраницею.

Ми приїхали з хлопцем, який у мене таки був, хоч мови про весілля ще не було.

І от дивлюся я на ту жінку, ну не погана на вигляд, видно, що готувалася для нас. Наготувала і напекла. Але вона у маминому фартушку. І це мені не давало спокою, що вона вдяглася у мамине, що вона маминими речами користується, кладе все не туди, де клала мама і я нічого не можу знайти! Я вже хтіла все їй в очі сказати, але глянула на тата. А він такий щасливий, розумієте, щасливий, що не сам, що хтось поруч і хай з неприємним голосом, і більшим розміром ноги, ніж у мами, з манерами гучними, що мені вже голова гуде, але не сам.

Вирішила я промовчати і вернулася в місто, зате вже подругам душу вилила.

Але ну не йде мені вона з голови і все думаю – чому тато вибрав її, адже мама була кращою за неї в тисячу разів. Не знаю чи через це чи ні, але вирішила я, що не буду татові лукавити і скажу правду,що я заміж не виходжу. Я чекала, що він скаже, що раз так, той він відміняє свою обраницю.

– Справді? Та він мені не дуже сподобався і Юлі теж, тому не переживай, ще знайдеш собі хлопця.

І все! Вирішила я на вихідні приїхати до них і вже таки висловити тій Юлі, що мамині речі брати не можна!
Приїхала я в п’ятницю пізно і впала на соє ліжко та заснула, дуже приємно спиться на свіжовипраній постелі в чистій кімнаті.

А зранку вже на столі парувала кава і яєчня з салом, порізані помідори, там сир з часником і канапки з ковбасою і маслом.

– Я так нашвидкоруч зібрала, бо не знаю, що ти любиш, – каже Юля, – Якщо тобі не смакуватиме, то щось інше придумаємо.

Я вкусила канапку і хотіла скривитися, що масла забагато, але все було таке смачне. Господи, яке ж це щастя, коли хтось зранку робить тобі бутерброд, навіть, якщо ти такі не їси, наливає тобі кави, хоч і не міцної, як ти любиш, але гарячої і з усмішкою.

Але на ній мамин фартух! Мамин! І переставляє вона все.

Прийшов батько та поставив молоко проціджувати:

– Хотів аби ти свіжого до кави налила, – каже і усміхається. А він дуже давно не усміхався.

І якісь вони такі обоє, наче однакові, щось клопочуться, чимось зайняті, щось вирішують.

Ще й в моє життя лізуть:

– Ти не переживай за того хлопця, – каже Юля, – Ми тобі таких сто знайдемо. От наприклад, син мого брата, чудовий хлопець і роботу має хорошу, я тобі його потім покажу в телефоні.

Мама б теж так сказала. Тільки обійматися з нею ще не хочеться, але вона й не лізе. Напевно, розуміє, що я маю звикнути до того, що мами більше не буде в цій кімнаті. А це важко враз забути.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page