fbpx
Історії з життя
Батько продав дачу і вклав гроші в будову для своєї нової дружини

Мої батьки розлучилися, коли я була ще маленькою, я була пізньою дитиною і, навіть, це не врятувало їхній шлюб.

Батько пішов як джентльмен – залишив мамі квартиру і деякий час сам жив на дачі біля міста. Він не довго залишався сам і через якийсь час знайшов собі нову жінку.

Я тоді була малою і батько мені був дуже потрібним, але його не було. Не було кому захищати мене від хлопців і від їхніх образ.

Пам’ятаю, як в школі один хлопчик плював мені на парту і я пожалілася татові, коли він прийшов був по мене. Він нічого не зробив. Абсолютно нічого. Сказав аби я не звертала на це уваги.

Мене захистила мама. Вона прийшла в школу і сказала тому хлопчині, що хай він попробує ще раз мене зачепити – вона покаже і йому, і його мамі.

Мама завжди мене захищала. Завжди. Але бувають такі моменти, коли й вона не може захистити – це коли ти сама починаєш собі шукати пригоди.

Я прагнула чоловічої уваги і якось зв’язалася з чоловіком, якому було за тридцять. Мені подобалося, що він вирішує за мене багато речей, які мав би вирішувати батько. Це був дуже інфантильний зв’язок, який не приніс мені нічого доброго, оскільки цей чоловік був одружений.

Я пам’ятаю, що ще малою ми всі разом, мама, тато і я, їздили на дачу і там проводили цілий день. Мама садила не лише городину, але й квіти – наша дача цвіла завжди. Принаймні, так я собі це згадую. Коли батько пішов, то дача була й моїм прилистком, коли щось натворила, ховалася там від мами.

Тато дав мені ключі і казав, що це мій сховок, наш секрет. Роки минали, а дача служила мені різну службу і завжди я там відпочивала душею, навіть, сама садила квіти, коли мама перестала вже туди приїжджати після розлучення.

Між мною і татом існувала усна домовленість, що дача – то мій спадок, моє місце, де я можу бути сама собою.

Останніми роками я не так часто туди навідувалася, бо була зайнята – одружилася, перші серйозні стосунки і перша дитина. Я проживала і щастя, і розчарування – це звичні супутники сімейного життя, тато жив вже 10 років з іншою жінкою, яка мала вже дорослих дітей, та й самому йому було за 50-т.

Ми з чоловіком ледве прожили вісім років, коли я зрозуміла, що більше так не можу. Я подала на розлучення і повернулася до мами з дитиною. Проте мама мене не прийняла:

– Я вже жила розлученою і ніякого толку в тому нема. Йди перепроси чоловіка. Моя хата не буде для тебе домом – твій дім біля чоловіка.

І закрила перед нами двері! Рідна мама! Я знала куди піду – звичайно, моя дача.

Доїхали ми туди з сином на таксі і я почала відкривати двері, але замок не піддавався. Я з усієї сили почала двері трусити, бо вже й змучилася і змерзла, коли вони різко відчинилися і я мало не впала всередину. На порозі стояла жінка доволі войовничого вигляду з чоловіком.

– Що ви тут робите, – закричала я на них.

– Живемо, – закричали вони на мене.

Далі ми одночасно кричали, що викличемо поліцію, що це наш дім, наша власність. Напевно ці люди змилосердилися наді мною чи побачили обличчя мого сина, але далі ми змогли перейти на спокійний тон і все вияснилося – батько продав мій прихисток! Місце, де я мала втікати від усього світу він продав, бо треба було робити ремонт в його нової дружини:

– Лесю, звідки я знав, що у тебе сім’я не складеться? Ти мала забезпеченого чоловіка, навіщо тобі ця халупа?

– Ти казав, що це моє! Єдина річ, яку ти мені залишив!

– Доню, життя змінюється…

О, я бачу, що життя змінюється, а найрідніші мені люди, як не захищали, так і не захищають мене в цьому житті. Просто не знаю, що робити і куди йти, єдине, хочу аби моя дитина була в безпеці.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page