З усіх подарунків від тата у Валерії залишився лише спогад, як вона плаче у своїй кімнаті, розуміючи, що зараз їхня квартира перетвориться на комуналку. Мама, до речі, не плакала. Вона з посмішкою сказала батькові, що буде дуже рада сусідам, коли він з’їде. А ось Валерії було важко. Дуже. Максимально важко.
Батько продав свою частку у квартирі. Він мав право продати. Навіть з огляду на те, що працювала завжди тільки мама, а він зазвичай сидів десь із друзями. Квартира теж купувалась не за його гроші, але у шлюбі. Подітися нікуди. Якщо є таке право, то чому б ним не скористатися.
— Це не через тебе, просто потрібні гроші, — сказав тато. Неначе Валерію цікавило, чи це через неї, чи ні.
Жінка, яка прийшла з ним, піідсміювалася над мамою, мовляв, треба було бути розумнішою.
— Нам потрібні гроші. Вам все одно залишаться ці дві кімнати, а у третій буде жити сусід чи сусідка. Він не заробляв на це? Зоє, це вже не мої проблеми. Його частку ми все одно заберемо, бо вона йому за законом належить. А що з вами буде, мені якось байдуже.
Не платив. Не купував. Не допомагав. Натомість із радістю продав свою частину.
— Давайте знайомитись, — це був успіх, адже із сусідкою їм дуже пощастило. Кімнату купила наймиліша дівчина Валентина. Зовсім молода, але дуже розумна.
— Я Зоя. Це моя дочка Валерія, – сказала мама.
— Наша дочка, — додав тато.
— Ні, — втрутилася Валерія, — В мене більше немає батька.
Мама, тато, його нова дружина та Валентина подивилися на Лєру. Дівчинка чітко дала зрозуміти, що їхнє спілкування на цьому закінчується. Хоча воно закінчилося вже рік тому. Коли батько пішов від них і більше не приходив, поки не згадав, що має право на частку.
— Буває, — сказала Валентина, коли вони залишилися втрьох, — Будемо дружити? Я так переживала, коли вирішила купити кімнату, таки незнайомі люди. На окрему грошей поки що немає. Сподіваюся, потоваришуємо? Так?
Лєра хотіла, щоб цього не сталося, щоб у тата вистачило совісті повністю залишити їм те, що й так йому не належить. Але це вже сталося. Краще якось це прийняти.
— Потоваришуємо, — сказала мама.
Їй теж хотілося, щоб усі відмовлялися купувати цю кімнату. Але краще добра Валентина, ніж хтось інший.
— Я теж, — додала Лєра.
Згодом усе налагодилося, вони навіть звикли до Валі, ніби то далека родичка, яка вирішила до них переїхати. Разом гуляли. Готували. Особливо тішилася Лєра, хоч Валентина й була старша за неї на десять років, але вони вважали себе подругами.
— Щодня я дякую долі за те, що цю кімнату купила саме ти, — сказала мама, коли вкотре вони гуляли разом у дворі, — Не хочу думати про те, на що могло б перетворитися наше життя, якби це були погані люди. Не пощастило з чоловіком, то хоч із сусідкою пощастило.
— А яка рада я! Так боялася, так хвилювалася перед покупкою.
Потім Валентина таки наскладала на окрему квартиру і поїхала, але на той момент Зоя вже була готова викупити кімнату. Тому Валентина їм же її і продала.
— Щастить нам. Так, мамо? — Запитувала постійно Лєра.
— Дуже. І з Валею, і зараз. Добре що ми встигли наскладати потрібну суму, тепер знову житимемо удвох. Та, якщо потім вирушиш у самостійне життя, то заперечувати тебе не буду.
— Мамо!
Лєра хоч і сміялася, та вже була досить доросла, щоб переїхати. Хоча поки що не хотілося, з мамою їй було веселіше.
Прийшла несподівана новина – батька не стало.
Лєра поставилася до цього спокійно. Його вже давно не було у їхньому житті. За багато років чоловік жодного разу не спитав, чи все у них гаразд. Про якусь фінансову участь навіть не йшлося.
— Треба поговорити, — підійшла якось мама, — Пам’ятаєш ту жінку, яка приходила з ним і сміялася?
— Ще б пак.
— Вони разом купили квартиру. На двох.
— Хочеш сказати, що…
Лєра все правильно зрозуміла. Вона ж дочка, тому та частина квартири, яка належала її батькові тепер має дістатися їй. Відразу згадалося, як нахабно поводився батько та його дружина.
— Чверть — це, звичайно, мало, але я спробую щось вигадати, — сказала Лєра, коли вони з тією жінкою зустрілися при оформленні документів.
— Що ти вигадаєш? Твого там нічого нема.
— Як же? Ось дивіться. Є. Чверть квартири. Усе за законом.
— А по совісті?
— Ой, ви згадали про совість? Несподівано. Вас, як і мого тата, чомусь не турбувало це питання, коли ви продавали частку в квартирі, у купівлі якої він взагалі не брав участь. Батько знав, що чинить погано! Знав, що там не було вкладено жодної його копійки! І все одно забрав. Бо так було за законом. Правильно? От і зараз усе буде за законом. Як я чула, у вас чотири кімнати.
— Ти…
— Так я. Ви ж тоді не були проти? То що ж змінилося?
Лєрі була непотрібна та частка. Але вона все ще пам’ятала, як їм з мамою тоді було прикро.
Фото ілюстративне.
