І як не вірити в забобони, коли мій перший хлопець мов зачарований пішов за іншою, хоч ми мали через місяць розписуватися…
Я завжди любила дощ, особливо літній, коли важкі теплі каплі падуть на розпашілу землю.
Коли мені казали, що не варто робити весілля в травні, бо починаються дощі, то я тільки сміялася – дощ то на щастя. Проте, саме дощ завадив моєму коханню.
Того дня дощ шмагав по блясі на навісі так, що закладало вуха, потоки брудної води розмивали грядки під парканом. Буря почалася зненацька, коли обіднє сонце ще навіть не встигло сховатися за верхівки дерев.
Роман хвилину тому виїхав від мене і мав змокнути до нитки. Але я не знала, що його старий мотоцикл з коляскою заглух якраз навпроти воріт старої Орисі. Він злився, смикав заіржавілий важіль, але двигун лише раз чхнув сизим димом і затих остаточно.
– Славайсу, нанашко! – крикнув Роман, коли літня господарка вийшла на поріг, накинувши на плечі темну хустку. – Можна я мотоцикл у вас залишу? Додому я його на собі не дотягну по такому болоту.
– Та став уже, де бачиш, – відмахнулася жінка, навіть не ступивши на мокру траву. – Он туди, за дровітню закоти, щоб пес не гавкав. Він чужих не любить, ланцюг обриває.
Роман заштовхав важкий мотоцикл під стіну сараю, накрив сидіння якимось старим рядном, що валялося поруч, і підійшов до ганку, струшуючи воду з кепки. І в цей час саме дівчина відчинила двері, тримаючи в руках порожнє відро.
То була Христина. Її батько привіз разом із братом, вони на річці сітки ставили, а вона зайшла перечекати негоду.
Роман стояв, тримаючись за одвірок, і дивився на Христину так, ніби вперше побачив жінку. Вона була зовсім іншою – спокійною, без тієї вічної поспішності, яка, як я тепер розумію, завжди дратувала його в мені. В той момент він, здається, геть забув, що за кілька кілометрів звідси на нього чекала я. Ми ж уже обговорили кожну дрібницю майбутнього весілля, купили обручки і навіть замовили м’ясо на застілля.
Орися помітила цей погляд. Вона закрила двері до кімнати, відтісняючи Романа далі в кухню.
– Чого став на порозі, воду розносиш, – буркнула стара. – Руки йди мий. Христина он картоплі зварила, сідай за стіл. Навіть якщо мотоцикл твій здох, то хоч поїси нормального.
– Та мені треба йти, нанашко, – безпорадно мовив Роман, хоча навіть не ворухнувся в бік виходу. – Мене там чекають.
– Хто чекає, той почекає. Дощ бачиш який? Куди ти підеш. Сідай, кажу.
Орися божилася моїй бабусі, що все саме так випадково і було. Вона запросила хлопця перечекати негоду, а Христина пригостила його чаєм з лісових ягід.
Більше з тієї хати він не відходив. Через кілька місяців у селі вже відгуляли їхнє весілля.
Я пакувала коробки повільно, методично складаючи в них свої книжки та зошити, більшість гардероба вже переїхала у велику дорожню сумку, що стояла біля дверей. На столі лежав наказ про звільнення за власним бажанням з місцевої школи, де я два роки викладала мову в молодших класах.
Мати стояла біля плити, з силою гупаючи залізним черпаком по каструлі з борщем. Вона не схвалювала цього від’їзду, вважала його моєю втечею та ганьбою перед сусідами.
– І куди ти прешся? – нарешті не витримала вона, повернувшись до мене. – У місті тебе хто чекає? Тітка ледь сама кінці з кінцями зводить у тій хрущовці. Будеш там кутки оббивати через те, що один бевзь тобі голову задурив?
– Мамо, перестань, – тихо сказала я, не перериваючи свого заняття. – Тут я працювати все одно не зможу. Всі дивляться так, ніби я в чомусь винна. Навіть діти в класі шушукаються. Я вже все вирішила.
– Та роби що хочеш, – мати махнула руку й вийшла в сіни, гупнувши дверима так, що задрижало скло в шафі.
Тато підвіз мене до автобуса і через хвилину вже лило як з відра. Я забігла під невеликий залізобетонний навіс зупинки.
Вода стікала з мого волосся прямо за комір, холодила спину. Я поставила сумку на мокру цементну підлогу, витерла долонями обличчя, намагаючись змахнути сльози. Мати, коли прощалися, перехрестила мене на добру дорогу й шепнула наздогін: «Дощ – на щастя». Я тоді лише гірко усміхнулася.
Гамірливе місто також зустріло мене суцільною стіною води. Тітка Неля, сухенька жінка з сивим пучком на потилиці, чекала мене на автовокзалі.
Ми рушили до зупинки таксі. Я не витримала й розповіла їй усе про свої сердечні справи, про те, як важко відпускати те, що вважала своїм майбутнім. Тітка сумно зітхнула й подивилася у вікно.
– У мене колись теж історія була, – сказала вона, похлопавши мене по коліну сухою долонею. – Закохався в мене звичайний хлопець. На заводі працював. Обіцяв вступити до інституту, інженером стати, якщо вийду за нього заміж. А я що? Герої моїх романів були не з робітничого класу. Відмовила. Все життя шкодую. Книжкові герої залишилися молодими й морочать голови іншим дівчатам, а я зістарілася сама в цій квартирі. Добре, що ти погодилася приїхати. Відпусти, дитино, минуле. Будуй на новому місці нове життя.
Учительська тридцятої школи була забита паперами, плакатами з таблицею множення та запахом старого лінолеуму. Я сиділа за крайнім столом біля шафи, заповнюючи журнал третього «Б».
Наступного дня після уроків у класі виникла суперечка. Я якраз збирала крейду з дошки, коли почула плач на задній парті. Мала, худа дівчинка Надя сиділа, закривши обличчя руками, а перед нею стояв головний шибайголова класу – Денис. Він тримав у руках її пенал і з силою витрушував олівці на підлогу.
– Ану віддай зараз же! – сказала я, підходячи до них. – Денисе, ти що собі дозволяєш? Чому ти знову ображаєш дівчаток?
Хлопець кивнув, кинув пенал на стіл, показав кулака Наді й вискочив із класу, з усієї сили гупнувши дверима. Надя продовжувала схлипувати, збираючи розсипані речі.
– Він завжди так, Любо Миколаївно, – жалілася дівчинка. – То сумку сховає, то штовхне.
– Заспокойся, Надю, збирай речі йди додому, – я зітхнула. – Завтра після уроків чекаю його батьків у школі. Я так цього не залишу.
Наступного дня хлопець намагався бути чемним, а на останньому уроці час від часу поглядав у вікно. Після дзвоника до класу увійшов молодий чоловік у сірій куртці. Він відрекомендувався дядьком Дениса – Артемом. Чоловік намагався бути серйозним, проте в його очах скакали веселі бісики, коли племінник пояснював свої грішки й урочисто обіцяв більше не лізти до дівчат.
– Артеме Володимировичу, а де батьки Дениса? – запитала я, проходячи до столу.
Як виявилось, батько давно живе в іншому місті з іншою жінкою і сина не бачить. А мати активно шукає нове кохання, тижнями не буває вдома. За малим дивиться старенька бабця, яка вже просто не має сил з ним упоратися.
Я дивилася на цього чоловіка й відчувала, як перше роздратування зникає. Він справді переймався за племінника.
Березень тішив теплою погодою.
На деревах прокинулися бруньки, а біля метро літні жінки почали продавати перші проліски. Вранці тішило сонечко, а перед обідом небо різко потемніло й задощило. Я пошкодувала, що не взяла парасолі – тітка Неля попереджала, адже прогноз погоди був її улюбленою передачею, але я поспішала.
Я майже бігла по вулиці, накинувши на голову капюшон, коли почула голос:
– Любо Миколаївно! Ви геть промокли. Ховайтеся під парасолю!
Рятівником виявився Артем. Він наздогнав мене біля перехрестя, тримаючи над моєю головою широкий чорний купол.
– Як там мій шибеник?, – усміхнувся він з тими ж бісиками в очах.
– Знаєте, добре, таки маєте ви вплив на нього.
– Так, ми стараємося з мамою… Ви не проти випити зі мною кави і детально розповісти про успіхи мого племінника? Ну, будь ласка, – він так щиро усміхнувся, що я не могла відмовити.
У кафе було тепло, грала якась тиха музика. Артем замовив велику круасани і гарячий чай.
– Любо… Я насправді радий, що ви тоді викликали мене до школи через Дениса, – тихо сказав він, – Ні, я не схвалюю те, що він накоїв. Просто інакше ми б навряд чи зустрілися. І нинішній дощ нас наздогнав вчасно.
– Кажуть, дощ – на щастя, – відповіла я і в моїх очах теж промайнули смішинки.
