Батько заявив: «Я зробив для тебе все, що міг. А тепер вперед – на свої вільні хліби…» І мені довелося шукати роботу.
Я ніколи не була відмінницею, зірок із неба не хапала і замість того, щоб готувати уроки, бігла у двір погратися з дівчатами. Пізніше – на дискoтеки. Коли я закінчила школу, батьки відправили мене на навчання в інститут опановувати професію менеджера. Я не розуміла, навіщо мені це потрібно, але сперечатися з татом було марно. Батько рішуче заявив:
– Моя дочка повинна мати вищу освіту! Щоб не соромно було людям в очі дивитися. Вивчишся, отримаєш диплом, а потім роби, що хочеш!
Легко сказати: роби, що хочеш! А чого я не хочу? Для мене це було тупикове запитання…
«Я обов’язково стану телеведучою!», – казала одна з моїх однокласниць. Особливою вродою вона не вирізнялася, а от гонору й амбіцій у неї було більш ніж треба. Вітя Сухий, із яким я сиділа за одною партою, цікавився фізикою і математикою. Більшість хлопців захоплювалися комп’ютерами й усім, що з ними було пов’язано. Кілька однокласників збиралися вступати в юридичний виш, тому що це було престижно. Дівчата марили подіумами. І тільки я ні про що не мріяла.
І ось я студентка
В інституті більшість студентів планували насамперед побудувати кар’єру. І я почувалась не у своїй тарілці. Все це мене мало цікавило.
– Що Ви собі, Павленко, думаєте? – запитували викладачі на екзаменах. – Визубрили і розраховуєте на хороші оцінки?
– А як інакше? – дивувалась я, не розуміючи, чим їм не влаштовує мій дослівний переказ із підручника.
– Зубріння – це добре. Але хіба в ньому справа? Ми тут не тільки вашу пам’ять розвиваємо. Перш за все Ви повинні навчитися думати, щоби потім застосовувати отримані знання. А Ви? Крок управо, крок уліво від теорії – і вже тупик…
Однак я не дуже їх слухала. Отримувала свої посередні оцінки і була рада, що батько не сердиться. На червоний диплом не замахувалася. На роздоріжжі Після закінчення інституту думала, що зітхну спокійно. Нарешті мої мyки закінчилися! Але вийшло інакше.
– Житло у тебе є? Є! – заявив мій суворий батько. – Професія є? Є! Вперед – на вільні хліби! Все, що міг, я для тебе зробив! Більше ми тебе годувати не збираємося.
Мама заперечувати татові не стала. Так було заведено в нашій сім’ї, що батько – всьому голова, його слово вирішальне. Тому шукати підтримки не було в кого.
Отже, хочеш – не хочеш, а роботу довелося шукати. Але куди податися? Я навіть не уявляла! Минали дні за днями, батько сердився все більше… Одного разу мені на очі трапилося оголошення в Інтернеті: «Салону краси потрібен адміністратор». «Може, це не супер яка робота, але для менеджера-початківця підійде», – вирішила я і зателефонувала за вказаним номером. Співбесіда пройшла без напруження. Так і почалися мої трудові будні. І, чесно кажучи, не знаю, чи стали у пригоді мої знання, отримані в інституті, чи природна кмітливість, але я почувалася на своєму місці. Хоча бували й неприємні випадки.
– Дівчино, я записалася на 18:00. Прийшла, а майстер зайнятий! – нахабного вигляду пані років п’ятдесяти поставила свою сумочку прямо на стійку. На вулиці падав дощ, сумка промокла, з неї стікала вода. – Хвилиночку, я зараз усе владнаю, – звично всміхаючись, ввічливо відповіла я і почала переглядати графік. Виявилося, що записувала її по телефону не я, а моя напарниця і, мабуть, щось наплутала. Але не буду ж я це пояснювати жінці! Викручуватися все одно доведеться мені.
– Вибачте, тут сталася помилка, – ввічливо промовила я. – Наталя зараз зайнята, але я можу запропонувати вам Ірину…
– Ні, я піду тільки до свого майстра! – обурилася жінка. – Коли вона звільниться?
– Через дві години.
– Чорт знає що у вас тут робиться! – фиркнула жінка.
– Записуйте мене на 20:00. І дайте книгу скарг! Жаx! – примовляла вона, щось записуючи у книгу.
– І звідки такі адміністратори беруться?!
«Потрапила в халепу», – подумала я, хоча моєї вини тут не було.
Форс-мажор
Це, так би мовити, рутина, але бувають випадки й екстремальніші. Дзвінок на мій робочий телефон:
– Алло, Яно? Це Олеся! Слухай, тут така справа… Я потрапила в авapiю, в салон не приїду…
– В авapiю? У тебе все гаразд?
– Так, слава Богу, жива, – зітхнула Олеся.
– От тільки поки даївці приїдуть, поки оформлять – не одна година мине, сама розумієш. Я чого тобі телефоную: у мене там клієнт записаний на 14:00. Ти йому передзвони, відміни манікюр.
– Добре, не хвилюйся. Я розгорнула журнал і розгубилася: номер клієнта був записаний олівцем і три останні цифри майже не видно. Я спробувала набирати різні варіанти, але всі абоненти ні про який манікюр нічого не чули. Врешті-решт я вирішила: що буде – те й буде…
Експромт
Рівно о 14:00 на порозі з’явився молодий чоловік, постояв трохи у дверях, наче не наважуючись підійти ближче.
– Добрий день! – сказала я. – Ви Роман?
– Роман… – несміливо зізнався він.
– Ви знаєте, я не змогла до Вас додзвонитися. Ваш майстер захвоpiла. І сьогодні манікюру не буде. Давайте я Вас на інший день запишу?
– Як на інший? – злякано промовив Роман. – Мені терміново треба зробити манікюр! Терміново! Сьогодні! Я не можу чекати до завтра!
– Та заспокойтеся! За квартал звідси є інший салон краси. Можливо, Вас там приймуть. – Та до Ваших же салонів тільки за записами… – чоловік схопився за голову.
– Дівчино, виручайте! Питання життя і смepті. Придумайте що-небудь… – благаючи, промовив він.
Дивний якийсь! І що я можу зробити в такій ситуації? Але він так сильно розхвилювався, що мені стало шкода цього дивака. І я несподівано запропонувала:
– Давайте я Вам зроблю манікюр.
– Ви?.. А Ви зможете? – обережно запитав він.
– Знаєте, кожна жінка може зробити манікюр, – сказала я і показала свої доглянуті руки.
– От собі ж роблю…
– Добре, добре, – радісно закивав головою чоловік, наче боячись, що я передумаю.
Я не планувала брати з нього грошей, але Роман був настільки вдячний, що розрахувався за прейскурантом, та ще й на чай залишив. А через чотири місяці з’явився в салоні з мініатюрною брюнеткою і вказав на мене:
– От це та сама Яна, яка мені манікюр зробила перед нашим із тобою першим побаченням. Я так хвилювався, що не сподобаюся тобі, а вона погодилася допомогти мені.
Доля чи випадковість?
– Я й без манікюру сказала б тобі «так», – усміхнулася брюнетка й поцiлувала Романа.
– Рада, що у вас усе так добре склалось, – сказала я. – А до нас із якого приводу?
– Та от прийшли попросити Вас зробити нам весільний манікюр.
Звичайно, мені було приємно, що мене оцінили, однак я все ж таки не ризикнула:
– Одна справа – звичайний манікюр, а інша – весільний. Краще я вам пораджу професіонала…
– Шкода, – зітхнув Роман. – Ну, тоді приходьте до нас на весілля як гостя. Нам буде приємно!
Не знаю, чи то була доля, чи випадковість, але на тому весіллі я пoзнайoмилася з моїм майбутнім чоловіком. І ще пішла на курси манікюру. Можливо, це і є моє призначення? Вчитися ніколи не пізно, і не обов’язково у виші…
За матеріалами – Твій портал, автор – Яна Павлюк.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
