Батьки на мене глибоко ображені, бо я не підтримала їх у важливий момент. Бачте, не погодилась я грати у виставі, яку вони влаштували на весіллі мого брата – пішла геть зі свята

Батьки на мене глибоко ображені, бо я не підтримала їх у важливий момент. Бачте, не погодилась я грати у виставі, яку вони влаштували на весіллі мого брата – пішла геть зі свята.

Мені не стало сил стояти на тому святі і тримати на обличчі усмішку, коли бачила поведінку батьків моїх. Навіть свекруха моя. яка мене ніколи не жалувала, підійшла і обійняла тихцем: “нічого доню, в тебе є родина тебе люблять. Прости їм”.

Я старша донька у нашій сім’ї, маю я ще й брата. Та от для батьків завжди у домі було лиш одне дитя – Максимко. Я в восьмому класі навчалась, коли він з’явився і раптом про те, що я існую батьки забули зовсім.

Так, Максима й я люблю, бо не любити такої світлої і щирої людини не можна. Він заповнює собою простір, полонить усмішкою і добрим словом. Максим – моя підтримка і опора.

Батьки завжди хотіли сина і коли нарешті їхня мрія здійснилась, та ще й у такому віці – розчинились у своєму “мізинчику”. Відтоді і досі у нашому домі існували тільки одні потреби – Максимкові.

Я ж скінчила школу, вивчилась, заміж вийшла і подарувала їм трьох онуків якось так, між іншим. Ми квартиру із чоловіком орендували, але уже пішов восьмий рік, а мама і досі у мене не була, а їхати дві зупинки.

Хоча приймали вони мою сім’ю гарно завжди. Посміхались, називали “доцьою”, та от про життя моє не розпитували – хвалились Максимом.

І знаєте, я ніби як і звикла до такого ставлення батьків моїх, змирилась, але останній “номер”, який батьки викинули на весіллі брата, ну ні в які ворота.

У борги батьки зайшли великі, бо ж єдиному сину мусили зробити пишне торжество. Скликали гостей дві сотні, аби радістю своєю поділитись, найняли ресторан. ведучого відомого, був і лімузин і аніматори.

А вже на самому святі піднесли брату моєму ключі від квартири бабусиної:

— Аби молода родина мала власний куточок.

гості голосно аплодували, а мені сльози вийшли на очі від несправедливості такої. То я скільки років із трьома дітьми квартирами орендованими, мама навіть і говорити не хотіла аби впустити нас у бабусине житло пожити навіть у часи найбільшої скрути, бо їм гроші від оренди йшли “на хліб”, а тут можна і без того хліба, аби сину догодити.

Ми з чоловіком і свекрухою моєю, вийшли ще під час маминої промови. Звісно, коли всі за столом і батьки дарують квартиру сину, а донька от так встала і в сльозах вийшла, то тут усім зрозуміло, що щось не так.

Ми до машини, а нас батьки наздоганяють. Думаєте хотіли щось пояснити, виправдатись. Ні! Їм потрібно було, аби ми не ставили їх у незручне становище, повернулись і далі робили вигляд, що родина у нас велика і дружна, ніби нічого такого не трапилось.

А тепер батьки на мене ще й образились, бо мусили відповідати на питання, чого то я вийшла і де ділась. Та от я вже й не знаю, чи є у мене тато і мама після такого їхнього вчинку.

От скажіть, ви б хіба змогли і далі сидіти на святі після такої несправедливості? Я не вірно вчинила?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page