— Ти хліба хоч купила? А то я заглядав у хлібницю — там навіть сухаря немає, — замість «привіт» кинув Віталій, навіть не повівши головою в бік дверей.
Оксана так і заклякла на порозі, навіть не розстебнувши блискавку на куртці. Важкий пакет із продуктами, який вона тягла від самої зупинки, врізався тонкими ручками в затерплі пальці.
Ноги гули так, наче замість кісток туди залили розпечений свинець, а у скронях пульсував тупий, монотонний біль — вірний супутник останніх місяців праці без жодного вихідного.
Вона повільно видихнула, дивлячись на сутулу спину чоловіка. У кімнаті було задушливо, пахло пилом від системного блоку та чимось кислим — здається, тими голубцями, які так ніхто й не сподобився прибрати в холодильник.
— І тобі добрий вечір, Віталику, — глухо озвалася вона, проходячи до коридору і скидаючи важкі черевики. — Хліб у пакеті. Зверху лежить.
Віталій нарешті зволив відірватися від яскравого екрана. Він зсунув один навушник на скроневу кістку, невдоволено зморщився, помітивши її втомлений вигляд, і, човгаючи капцями, підійшов ближче. Але не для того, щоб підхопити пакунок чи обійняти, а щоб вимогливо зазирнути всередину целофанового мішка.
— Батон нарізний? Знову цей, по акції? Оксано, я ж просив брати житній або хоча б із висівками. У мене від білого одразу печія, ти ж знаєшь, мені зараз треба за здоров’ям стежити, суцільні нерви з цими пошуками власної справи.
Оксана мовчки пройшла на кухню, відчуваючи, як усередині починає закипати темна, густа лють. Вона поставила пакунок на стіл із таким звуком, ніби впустила шматок бетону.
— Нерви? — перепитала вона, викладаючи продукти: пачку дешевих макаронів, лоток яєць, молоко за знижкою. — У тебе нерви, Вітю? Ти сьогодні з дивана бодай піднімався? Чи шлях від комп’ютера до вбиральні вважається марафонською дистанцією?
Віталій ображено піджав губи, спираючись на підвіконня. Він схрестив руки, усім своїм виглядом демонструючи ображену гідність невизнаного генія.
— Ти знову починаєш? Я, між іншим, весь день моніторив вакансії. Вивчав ринок. Зараз такі часи, що нормальних пропозицій немає, а йти вантажником чи кур’єром я не збираюся. У мене вища освіта, Оксано. Я себе не на смітнику знайшов, щоб розмінюватися на копійки. Я шукаю гідний варіант, де оцінять мій потенціал.
— Пів року, Вітю. Пів року ти шукаєш варіант, — Оксана втомлено опустилася на табурет, навіть не переодягнувшись. — А я пів року пашу на двох роботах. Зранку в магазині на касі, ввечері підлоги в офісному центрі мию. У мене теж диплом є, якщо ти забув. Але я чомусь не горда.
— Це твій вибір — бути конякою, — пирхнув чоловік, витягаючи з пакета пачку печива і тут же розриваючи упаковку. Крихти посипалися на немиту підлогу. — А я мислю стратегічно. До речі, щодо стратегії. Я знайшов причину, чому в мене діло з фрілансом не йде.
Оксана підняла на нього важкий погляд. Їй хотілося просто поїсти і впасти обличчям у подушку, але вона знала — зараз почнеться «цікаве». Віталій набрав повітря, немов перед стрибком у воду.
— Залізо не тягне, Ксюш. Я хотів зайнятися монтажем, там зараз реальні статки крутяться, але моя відеокарта — це минуле століття. Вона обробляє простенький ролик три години. Мені потрібно оновитися. Я подивився, там зараз знижки хороші, за декілька десятків тисяч можна взяти цілком робочий варіант. Це не витрата, це інвестиція. Як тільки візьму плату — одразу замовлення підуть лавиною.
— Десятки тисяч? — голос Оксани став лякаюче тихим. — Вітю, ти при своєму розумі? У нас борг за комуналку за два місяці висить. Я сьогодні останні копійки на їжу витратила, до авансу ще тиждень. Які тисячі?
— Ну позич! — легко запропонував він, запихаючи до рота печиво. — У Світлани спитай або кредит візьми готівкою. Оксано, ти не розумієш, це інструмент! Як тесляр без сокири, так я без нормального компа. Ти ж хочеш, щоб я почав заробляти? От дай мені можливість! А ти вічно палиці в колеса вставляєш своїм скигленням про комірне. Обмеженість це все. Обмеженість.
Оксана встала. Стілець скрипнув під її різким рухом. Вона підійшла до раковини, яка була доверху забита брудним посудом. Тарілки з присохлими залишками гречки, жирна пательня, горнята з чайним нальотом. Гора посуду росла від самого ранку, і Віталій, що «стратегічно мислив» весь день, навіть пальцем не поворухнув, щоб помити за собою чашку.
— Значить так, стратегу, — сказала вона, не обертаючись. — Грошей немає. І не буде. Ні на карту, ні на мишку, ні на новий килимок. Хочеш оновлення — іди вагони розвантажуй. Чи на будівництво. Мені байдуже. Але з мого гаманця ти більше ні копійки на свої іграшки не отримаєш.
— Це не іграшки! — верескнув Віталій, і його голос дав півня. — Це робота! Ти просто заздриш, що я намагаюся вирватися з цього болота, а ти звикла в бруді копошитися!
— Помий посуд, — відрізала Оксана. — І приготуй вечерю. Я виснажена.
Вона вийшла з кухні, відчуваючи, як тремтять руки. Услід їй полетіло злісне шипіння. Віталій щось бурмотів собі під ніс, жбурляючи пачку печива на стіл. Оксана зайшла у ванну, увімкнула воду, щоб заглушити звуки квартири, і вмилася крижаною водою. Дзеркало відобразило сіру шкіру, темні кола під очима і щільно стиснуті губи, у куточках яких залягли жорсткі складки. Їй було всього двадцять сім, а виглядала вона на всі сорок.
Коли вона вийшла з ванної і попрямувала до спальні, то почула приглушений голос чоловіка. Він сидів у передпокої, притиснувши телефон до вуха, і скаржився комусь інфантильним, плаксивим тоном, який Оксана зневажала більше за все на світі.
— …Так, мам, уявляєш? Я їй по-людськи пояснюю, що мені для справи треба, що це перспектива, а вона вперлася як баран. Каже, іди вантажником. Їй взагалі чхати на моє майбутнє. Ні, грошей не дала. Кричала тільки. Що? Так, вона вдома. Мам, ну скажи їй, а? Вона мене зовсім зацькувала тут…
Оксана зачинила двері в спальню, але тонкі стіни панельного будинку не рятували. Вона знала, що зараз на тому кінці дроту Галина Сергіївна вже натягує свій парадний берет і збирається в хрестовий похід на захист «хлопчика». Вечір обіцяв бути довгим.
Дзвінок у двері пролунав не як запрошення відчинити, а як вимога негайної капітуляції. Довгий, настирливий, верескливий звук. Оксана знала: ховатися марно. Цей дзвінок міг належати тільки одній людині у всесвіті.
Віталій, зрозуміло, відчиняти не поспішав. Він стояв у дверях кімнати і з виглядом ображеного кивнув на вхідні двері.
— Це мама. Я їй сказав, що ти вдома, але розмовляти не хочеш. Відчини, у мене голова розколюється від цього дзеленчання.
Оксана, зціпивши зуби, повернула замок. Двері розчинилися, і у вузький коридор закотилася Галина Сергіївна. Від неї пахло морозом, каплями і важкими парфумами. Вона була у своєму незмінному береті та розстебнутому пальті.
— Ну нарешті! — гукнула свекруха замість вітання, втискаючись у простір. — Я вже думала, ви тут забарикадувалися. Віталику, синку, ти чому такий блідий? Господи, одні очі залишилися!
Галина Сергіївна, не роззуваючись, зробила два кроки по брудному килимку і, проігнорувавши Оксану, кинулася до сина. Вона схопила його за обличчя своїми пухкими руками і взялася обмацувати чоло.
— Мам, ну перестань, — в’яло відмахнувся Віталій, але було видно, що йому це до вподоби. — Я просто втомився. Нерви.
— Нерви! Звісно, нерви! — Галина Сергіївна різко розвернулася до Оксани. Погляд її маленьких очей став колючим. — Здрастуй, Оксано. Я дивлюся, ти вирішила мого сина на той світ заггнати? Телефонує мені, голос тремтить. Це що таке відбувається?
Оксана мовчки зачинила двері і притулилася до них спиною. Сил на ввічливість не залишилося.
— І вам не хворіти, Галино Сергіївно. Віталій вам не сказав, що він уже десять років як повнолітній? Чи ви йому досі носа витираєте за розкладом?
— Ти мені не смій такого казати! — свекруха тупнула ногою, залишаючи на підлозі брудну калюжу. — Я мати! Я бачу, коли моїй дитині зле. Він творча особистість, у нього тонка душевна організація, а ти… ти поводишся як торговка з ринку!
Галина Сергіївна по-господарськи пройшла на кухню. Стук її підборів віддавався в голові Оксани гучними ударами молотка. Свекруха окинула поглядом гору брудного посуду і порожню каструлю на плиті.
— Безлад який, — констатувала вона з прихованою насолодою. — Дружина прийшла з роботи, а в хаті як у хліві. Бідний Вітя навіть чаю попити не може з чистого горнятка. Ти чим взагалі займаєшся, Оксано? Кар’єрою своєю великою? Підлоги миєш?
— Я гроші заробляю, — Оксана увійшла слідом. — Щоб ваш «тонко організований» син міг їсти, спати в теплі та сидіти в інтернеті.
— Не смій дорікати йому шматком хліба! — верескнула Галина Сергіївна, всідаючись на табурет. Сумку вона поставила прямо на кухонний стіл. — Він шукає себе! Він талановитий! Йому просто потрібен старт! А ти, замість того щоб стати йому опорою, тягнеш його вниз, у своє болото побуту!
Віталій, відчувши підтримку, став за спиною матері. Тепер вони виглядали єдиним фронтом.
— Мам, я їй пояснював, — подав голос Віталій. — Мені для роботи треба оновити залізо. Це ж інструмент. Як у хірурга скальпель. Без відеокарти я не можу брати замовлення. Там декілька десятків тисяч треба. Я б віддав їх за пару місяців! А вона каже — іди вантажником. Мене! З моїм дипломом!
— Чула?! — Галина Сергіївна вдарила долонею по столу. — Вантажником! Ти зовсім з’їхала з глузду від своєї жадібності? У хлопця апатія, він намагається вибратися, знайшов вихід, а ти затиснула копійки?
— Це не копійки, — Оксана говорила тихо, але всередині все дрижало. — Це дві мої зарплати прибиральниці. Це місяць мого життя, стертий у пил. У нас борг за квартиру. У мене чоботи розвалилися. А ви хочете, щоб я купила йому іграшку?
— Яка ти дріб’язкова, — з презирством видихнула свекруха. Вона полізла у свою неосяжну сумку, але не за грошима, а за носовичком. — Чоботи в неї… Та яка різниця, у чому ти ходиш, якщо в сім’ї розлад? Ти повинна інвестувати в чоловіка! Стане він на ноги, купить тобі десять пар взуття. А зараз ти зобов’язана знайти кошти.
— Де? — коротко запитала Оксана.
— Де хочеш! — гаркнула Галина Сергіївна. — Позич! У батьків своїх попроси, вони у тебе пенсію отримують, не бідують. Невже тобі не соромно, що чоловік так переймається через якусь залізяку? Ти ж жінка, ти повинна бути мудрою!
Оксана подивилася на них. На Віталія, який кивав кожному слову матері. На Галину Сергіївну, чиє обличчя пішло червоними плямами. І раптом зрозуміла: вони не жартують. Вони справді вважають, що вона повинна вивернутися навиворіт, аби Вітасик міг розважатися з хорошою графікою.
— Я не буду нічого позичати, — відчеканила Оксана, відчуваючи, як лють перетворюється на холодну рішучість. — Якщо Віталію потрібна карта, нехай продасть щось своє. Чи нехай іде працювати. Хоч двірником, хоч кур’єром.
— Ти як розмовляєш зі старшими? Ти як про чоловіка кажеш?
Слова падали у задушливе повітря, важкі, як кругляки. Оксана дивилася на них і бачила не родину, а двох паразитів. У голові щось клацнуло. Вся втома, весь біль за марно прожиті роки стиснулися в одну пружину.
— Значить, внесок потрібен? — перепитала вона дивним голосом. — Інвестиція в майбутнє?
— Саме так! — урочисто підняла підборіддя Галина Сергіївна. — Негайно!
— Добре, — кивнула Оксана. — Зараз буде вам інвестиція. Чекайте тут.
Вона розвернулася і швидким кроком вийшла з кухні до передпокою, де на вішаку висіла куртка Віталія.
Оксана йшла до коридору, відчуваючи, як порожнеча всередині заповнюється крижаним сказом. Вона підійшла до вішака. Куртка чоловіка — дута, синя, куплена минулого року за її гроші — висіла неохайно. Оксана ривком зірвала її з гачка.
— Що ти там робиш? — донісся нетерплячий голос свекрухи. — Неси сюди, обговоримо все.
Оксана не відповіла. Вона запхнула руку у внутрішню кишеню куртки. Пальці намацали потерту шкіру гаманця. Вона повернулася на кухню. Галина Сергіївна вже знову вмостилася на табуреті з переможною посмішкою. Віталій стояв поруч, нервово смикаючи край футболки. Вони нагадували двох шулік, що чекають на поживу.
Оксана повільно, демонстративно відкрила гаманець. У відділенні для купюр було порожньо, лише білів чек із супермаркету. Вона витрусила вміст на долоню. Дзенькнула жменя дріб’язку — монети по гривні, по дві. І, нарешті, з потаємної кишеньки випала м’ята стогривнева купюра.
Все. Більше там не було нічого. Порожнеча, що дзвеніла злиднями.
— Це що? — брови свекрухи поповзли вгору. — Ти знущаєшся?
— Це, Галино Сергіївно, весь капітал вашого сина, — рівним голосом промовила Оксана, дивлячись прямо в очі чоловікові. — Все, що він заробив та зберіг за пів року «пошуків себе». Сто гривень.
Віталій почервонів. Плями рум’янцю проступили на його шиї.
— Ти… ти не маєш права ритися в моїх речах! — пискнув він, намагаючись вихопити гаманець, але Оксана різко відсмикнула руку. — Це особисте!
— Особисте?! — Оксана розсміялася страшним сміхом. — Особисте — це коли ти сам себе годуєш, Вітю. А коли ти їси мої макарони і спиш на простирадлах, які я перу порошком, купленим за мої кошти, у тебе немає нічого особистого. Навіть одяг на тобі — і той куплений з моєї премії.
— Господи, яка невихованість! — заголосила Галина Сергіївна. — Як ти смієш принижувати чоловіка! У нього тимчасові труднощі!
— Тимчасові? — Оксана ступила до свекрухи. — Пів року — це тимчасово? А може, рік? П’ять років? Скільки мені ще чекати, поки його геніальність дозріє? Поки я ноги не відкину на роботі?
— Ти зобов’язана! — не відступала свекруха. — Ти дружина! В горі і в радості!
— Та з якого дива я повинна утримувати вашого сина, поки він ледарює?! Ви зовсім уже з’їхали з глузду зі своєю любов’ю?
— Ти не розумієш…
— Ні, це ви не бачите, що він просто паразит!
— Замовкни! — Галина Сергіївна схопилася. — Не смій так називати мого хлопчика! Йому підтримка потрібна!
— Підтримка? — Оксана розтиснула кулак. Дріб’язок зі дзвоном посипався на підлогу. М’ята сотня впала прямо до ніг Віталія. — Ось ваша підтримка! Ось ваш внесок!
Оксана не поворухнулася. Вона дивилася на свекруху, на ниючого чоловіка. І в цю мить у ній щось згасло остаточно. Жалість, страх — усе згоріло. Залишилася тільки холодна ярість.
— Забирайте, — тихо сказала вона. — Забирайте свого дармоїда і годуйте його самі.
— Що? — Галина Сергіївна завмерла з піднятою сумкою.
— Геть звідси, — сказала Оксана голосніше. — Обоє.
— Ти… ти мене виганяєш? — свекруха опустила руку. — З дому мого сина?
— Це моя квартира, — нагадала Оксана. — Куплена до шлюбу. У кредит, який плачу я. А ваш син тут — просто гість. Нахабний і непотрібний гість. І час візиту вичерпано.
— Я нікуди не піду! — Віталій раптом випрямився. — Ти не маєш права! Я поліцію викликаю!
— Викликай, — кивнула Оксана. — А поки вони їдуть, я тебе виставлю. Разом із твоєю матір’ю.
За пів години і свекруха і чоловік із гордо піднятими головами таки вийшли геть.
У квартирі настав спокій. Оксана повільно сповзла по дверях на підлогу. Руки тремтіли, серце калатало. Сліз не було. Всередині було чисто і порожньо, як після генерального прибирання.
Вона важко підвелася, пройшла на кухню, переступивши через розлиту рідину з банки свекрухи, взяла зі столу шматок хліба і з’їла його.
Вона дивилася в темне вікно. Завтра треба буде змінити замки. І оплатити рахунки. Однієї зарплати тепер вистачить на все. А старий комп’ютер… вона його просто продасть. Якраз на нове взуття вистачить.
Оксана витерла крихти з губ і пішла в душ — змивати з себе цей день і цей невдалий шлюб. Життя тільки починалося.
Головна картинка ілюстративна.
