Тато мій за комір заливав, скільки я себе пам’ятаю. Коли більше, коли менше, але завжди. У домі миру не було, люди у кого в родині така ж напасть, мене зрозуміють.
До мене батькам справи особливо не було. Мама постійно працювала, а тата більше компанії цікавили. Бабусі по мамі не було, а бабуся по батькові нас з мамою не шанувала. Чомусь вона думала, що саме через нас тато так себе поводить.
У дитинстві було прикро, що ні на свято в дитячому садку, ні на шкільні свята ніхто з батьків не приходить. Потім я просто навчилася не звертати на це уваги. На останній дзвоник в одинадцятому класі теж ніхто не прийшов, хоча в глибині душі я сподівалася, адже батьки обіцяли. Але факт залишається фактом – ні на одній важливій для мене події за роки навчання батьки не з’явилися.
Після школи я вчилася не за бажанням, а куди взяли. Стала вчитися в педагогічному, хоча працювати з дітьми не планувала. Але могла жити в гуртожитку, подалі від сім’ї. Додому я їздила рідко, мене там ніхто не чекав.
Через рік не стало мами. Батько продовжував свій спосіб життя, але вже без підтримки мами у вигляді їжи і чистого одягу. Я перестала їздити додому. Квартира перетворювалася в свинарник.
На останньому курсі я вийшла заміж за друга дитинства, ми жили раніше в одному дворі. На моєму весіллі батька теж не було, хоча чоловік наполягав, щоб я його запросила. Я його не кликала, бо й бачити його не хотіла. Він скотився майже на саме дно і йому там було затишно. Про це мені розповідали сусідки, коли я приходила за квитанціями на квартиру. Так, я їх оплачувала, тому що моя частка там теж була. З батьком я не зустрічалася.
До батька додому я зайшла за дуже необхідною річчю. Я була на шостому місяці. Потрібна була моя дитяча медкарта, яка лежала вдома. Батько був тверезий і для нього стало справжнім відкриттям що я заміжня і чекаю дитинку.
Більше до появи малюка я з батьком не спілкувалася. Побачила його на виписці, хоча я його туди не кликала. Виявилося, що покликав чоловік, який давно говорив, що мені з батьком треба налагодити відносини.
Тато був сам на себе не схожий. Вірніше не так. Саме таким він, напевне, і повинен був бути, але усе життя займався геть не тим. А ще він відчайдушно ховав очі, коли віддавав мені букет, не знав, чи можна мене обійняти, я теж не знала, тому що для мене бачити тата таким було незвично. Після поїхали до нас, батько поїхав з нами.
Вдома бабуся і дідусі подивилися на онуків, привітали мене, посиділи трохи і стали розходитися. Тато тихенько запитав, чи може він приходити ще, я відповіла, що може, але кристально тверезий. Він кивнув.
Я не хотіла вірити, що батько виправився, бо боялася розчаруватися в ньому ще раз. Але тато тримається вже п’ятий рік, зовсім не вживає, із задоволенням возиться з онуками. Ми зробили в квартирі ремонт, він знайшов підробіток. Діти його просто обожнюють.
А я не можу позбутися почуття образи. Чому він не міг раніше взяти і стати от таким? Тоді у мене була б нормальна сім’я. Мамі не довелося б працювати за двох і вона встигала б на свята до мене, батько бачив би, як я закінчила школу, як вийшла заміж. Мені так прикро за себе, але я дуже рада за дітей, у них є найкращий у світі дідусь.
Тільки ось бачити мені його важко. Ще важче слухати від старшого сина, як же вони гарно з дідом проводять час і бачити як тато трепетно відноситься до моїх дітей. Чи мине це хоч колись. Чи зможу я забути, а головне – простити від щирої душі?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – intermarium.news.