Я ті всі заходи одразу на корінню присікла:
– Я ще в доброму здоров’ї і не сумую, а як мені вас буде треба, то я вам скажу.
Хитрі які! Навеселилися все життя, а тепер давай мені своїх дітей?
Чи я брата не попереджала щодо його дружини?
– Матвію, та вона ні освіти не має, ні роботи не матиме. Буде все життя на твоїй шиї?
– Що ти розумієшся, – говорив брат, – В селі купа роботи, то не у вас в місті з дивана та на кухню, а з кухні на ліжко таріль нести – така ваша робота. У нас господарка велика з того й житимемо.
– Ще нікому господарка прибутку не принесла, хіба вам на прожиття буде…
Я виявилася правою, бо сільська робота їсть сили, але не приносить прибутку – хіба я того не пам’ятаю? Як неурожай, то засуха, то шкідники, то зогнило через погоду – ось це сільська господарка.
А ще приправлена потом, сварками та болячками.
Я ще змалку розуміла, що в селі не житиму, тому добре вчилася і здобула освіту та гарну роботу. В мене й посада була відповідна і квартира велика. Коли брат приїжджав зі своїми дітьми до мене в гості, то вони зачудовано дивилися на те, що у мене цукерки просто стоять на столі в гарному кришталевому посуді.
Я їх пригощала, бо розуміла, що в селі вони бачать з цукерок хіба перепалені когутики на сірнику.
Своїх дітей у мене не було. Я впевнена в тому, що краще бути самій, ніж з ким попало. І про дітей такої ж думки – краще не мати дітей, ніж мати від випадкового чоловіка, а потім не могти дати собі з ними раду.
Дружина мого брата мала абсолютно іншу думку.
– Бог дає дитинку і дасть на дитинку, – погладжувала свій четвертий великий живіт.
А мені аж волосся дибки ставало.
– Матвію! Четверо дітей? з чого ви їх прогодуєте? Як ви їм освіту дасте? Ти бачиш, що часи змінюються, тепер попробуй в інститут попасти без грошей!
– Що ти переживаєш? Думаєш наймудріша? Без тебе знаємо, що робити.
Ті слова я запам’ятала і буду пам’ятати довіку. Я намагалася його опам’ятати, а він рідній сестрі таке каже?
Ну-ну…
Від дев’яностих мій брат тяжко працює аби прогодувати родину. У нього немає підмоги, бо його Марта топче воду в ступі, тобто, господарює: тримає корову, козу, обробляє поле і ще жаліється, що не має допомоги.
А ти чим думала, коли стільки дітей народжувала?
Та ще би діти виросли якісь розумні та здібні – та де там!
Двоє дівчат з отакенними нігтями, а як батько приїжджає, то одразу з матір’ю в місто на закупи! А хлопці не кращі – то давай, тату, на новий телефон, мотоцикл, а тепер забагли машину. І отак його гроші розлетілися, ніякої економії чи планування – все на Божу ласку.
Як так можна, якщо Бог вам ще й розум дав аби ви ним користувалися?
З освіти – ледве училище, зате дівчата вийшли заміж і вже продовжують шлях їхньої матері: возять в колясці та чекають чоловіків з заробітків.
Сини теж на порі, але їздять з батьком на роботу, то ще якось заробляють.
І тут молодший надумав женитися і от брат до мене з пропозицією аби молодята жили в місті та в мене.
– Ти й так хату з собою на той світ не забереш, комусь з них та й відпишеш, то чого чекати?, – отак прямо каже мені брат.
Та хвилиночку! Мені лише сімдесят два роки і я ще планую жити років десять, я ж не така зроблена, як вони.
І десять років я маю коло себе терпіти чужу дівчину, яка буде дітей бавити та чекати мого племінника з заробітків?
Я ваша тітка, а не мати Тереза!
Я дивлюся, що мої знайомі чи друзі мають одну чи дві дитини і стараються аби й освіта була гідна, й думають, де мають жити і скільки мають заробляти-витрачати!
А тут повне свавілля, ні про що не думають і ще й зазіхають на чуже!
Я їм відмовила – хай думають, що хочуть, але я без них обійдуся, а от чи вони без мене – тут питання.
Фото Ярослава Романюка.