Цілий місяць я телефонувала мамі, слухаючи її скарги на втому, і запрошувала погостювати в мене в місті. Я пропонувала відпочити від Богдана, щоб він нарешті почав брати відповідальність за своє життя.
Але мама, Наталя, несподівано приїхала разом із Богданом, зруйнувавши всі мої плани.
З братом у нас ніколи не було складних стосунків. Їх просто не було. Різниця у віці — десять років, та й характери в нас геть різні.
Коли пішов у засвіти тато, мені було дванадцять, а Богданові — лише два. Мама, Наталя, тоді зовсім занепала духом: днями лежала в ліжку, а вечорами запрошувала у дім друзів, аби забути все, не згадуючи про нас.
Мені довелося швидко подорослішати.
Мама більше не готувала, тож я навчилася варити борщ і смажити картоплю. Богдан постійно плакав і погано спав ночами, тому всі турботи про нього і маму лягли на мої плечі.
Коли Наталя опам’яталася, минуло майже вісім місяців. Я вже вправно поралася по господарству. Поки я була в школі, за братом доглядала тітка, мамина сестра.
Але коли сім’я тітки зібралася переїжджати до іншого міста, вона різко висловила мамі:
— Наталю, опам’ятайся! Миколи більше немає, але твої діти живі! — мовила вона. — Поглянь на сина — він викапаний Микола, а тебе нормальною не бачить уже майже рік!
— Я без нього не можу, — хлипала мама.
— Можеш! Мусиш! Інакше втратиш і дітей!
Тоді мама дивилася на Богдана затуманеним поглядом, і щось усередині неї ніби надірвалося. Після від’їзду сестри вона більше не плакала і викинула всі пляшки. Усю свою любов віддавала Богданові.
На мене цієї любові не вистачало. Можливо, тому, що мама не бачила в мені рис тата — я була схожа на неї саму. А за рік такої її поведінки я стала зовсім дорослою, тож мамі здавалося, що мені тепер буде легше.
Хатні клопоти залишилися на мені, а мама влаштувалася на роботу. Богдана віддали до дитсадка, і життя потроху налагоджувалося.
Богдан ріс балуваним і некерованим — мама робила все, щоб він ні в чому не мав потреби. Він швидко зрозумів: що голосніше плакати, то швидше отримаєш бажане.
Я закінчила школу, університет, вийшла заміж і створила власну сім’ю. У виховання брата я не втручалася, хоч і розуміла, що така опіка не зробить його самостійним.
Але коли намагалася говорити про це з мамою, вона влаштовувала сцени і звинувачувала мене в черствості.
— Мамо, як він без освіти працюватиме? — дивувалася я, коли мама сказала, що Богдан не вступатиме до ВИШу, а піде працювати. — Хіба вантажником? Чи кур’єром? Ти його в такій ролі уявляєш?
— Що за дурниці? Він розумний хлопець, знайде гарну роботу!
— Для гарної роботи потрібна освіта.
— То раніше так було, усі за спеціальністю працювали. А тепер скрізь бізнес, там дипломи не головне.
Так і жив Богдан із мамою, постійно шукаючи себе. З роботою не щастило: то зарплата замала, то умови погані, то лише важка фізична праця траплялася. Хіба він міг на таке погодитися?
Його дні минали однаково: поїсти, пограти в комп’ютерні ігри, увечері зустрітися з друзями. Мама працювала шість днів на тиждень, ні в чому йому не відмовляючи.
Я шкодувала маму, розуміючи, як їй важко. Ми з чоловіком добре заробляли і допомагали нашим батькам. Я раз на місяць приїжджала до мами, привозила гроші на продукти та комуналку і просила перестати так опікати брата.
Але коли дізналася, що Богдан за кілька днів випросив у мами всі гроші, перестала їх давати. Купувала продукти, ліки, оплачувала рахунки і їхала.
— Олено, Богданові потрібна нова куртка, а мені зарплату затримують, — скаржилася мама. — Давай купимо?
— Мамо, йому не куртка потрібна, а робота!
— Він щотижня на співбесіди їздить, скоро знайде, побачиш!
Я знала, що брат ні на які співбесіди не ходить, а проводить час із такими ж безробітними друзями. Грошей на куртку я не дала. Через це ми з мамою мали неприємну розмову і два тижні не розмовляли.
Та мама довго не тримала образи, бо Богдан після чергової вечірки загубив телефон. А як без телефона ходити на співбесіди чи влаштуватися на роботу? Не кам’яний же вік.
Тож вона знову подзвонила мені, благаючи позичити грошей. Сказала, що на роботі негаразди — треба віддати борг. Лише згодом я дізналася, що на ці гроші мама купила братові новий телефон.
За роки “пошуків себе” Богдан став у цьому майстром, вигадуючи нові історії, чому робота не виходить. Мама почала сумувати, втомившись утримувати дорослого сина.
Хоч і досі жаліла його, вважаючи, що йому просто не щастить. Іноді з образою дорікала мені, що я влаштувалася в житті, а братові допомагати не хочу.
— У тебе робота, чоловік, дитина, а в нього тільки я, розумієш? — зітхала мама. — Чому ти не можеш його кудись влаштувати?
— Мамо, я своє життя сама будувала, ніхто мені роботу чи чоловіка не шукав. Богданові 25, а рішення він приймає дитячі. Куди я його влаштую? Він хоч щось уміє?
— Звісно, уміє! Він розумний, швидко навчиться, якщо треба. Може, хоч у вашу фірму допоможеш?
— Без диплома його ніхто не візьме, мам! Та що там диплом — хоч би якийсь досвід був. А в нього нічого, крім бажання отримувати зарплату задарма.
Усі розмови про долю Богдана закінчувалися однаково: мама скаржилася і просила допомогти, я відмовлялася і радила припинити його опікати.
Останні місяці, коли я приїжджала до мами з продуктами, я бачила її втомлені очі, бліде, висохле обличчя і ще більше злилася на брата.
Тоді я пропонувала мамі приїхати до мене на тиждень, щоб відпочити, а Богданові грошей не залишати — нехай сам вирішує свої негаразди.
Чоловік із донькою якраз поїхали до його батьків у село, бо в школі почалися канікули. А я не могла взяти відпустку.
— Відпочинеш у нас, виспишся. Басейн через дорогу, парк поруч — наче на курорті. У ресторан сходжу, у нас новий відкрили, дуже гарний.
— Ти зовсім безсердечна? — обурилася мама. — Як я його залишу на тиждень?
— Як залишити дорослого чоловіка самого? Не знаю, мам. Подаруй йому кулінарну книгу і газету з вакансіями — буде чим зайнятися.
— Він шукає роботу, тож не починай знову.
Переконати маму не вдалося — вона не могла уявити, що Богдан буде жити без неї. Навіть якщо візьме відгули на роботі, як він впорається?
Але я бачила, що ідея відпочинку зачепила маму, адже та не була у відпустці три роки. Відпочинок коштував дорого, а на двох грошей не вистачало.
Одного сина вона не залишала. Якби я оплатила Богданові путівку, але я про це й чути не хотіла.
Мама всю ніч не спала, обмірковуючи мою пропозицію. Уявляла, як гуляє парком, годує качок і підставляє бліді щоки сонцю, мружачись від яскравого світла. Від цих думок ставало так тепло на душі, що вона не заснула до ранку.
А вранці вирішила, що Богданові теж потрібен відпочинок, тож поживуть вони в мене разом. Я ж цілий день на роботі, то що, їй самій у парку гуляти? Який це відпочинок? А так із сином, як у дитинстві, коли возила його на море.
Я тоді вже вийшла заміж, і мама вирішила, що може дозволити собі звозити сина на південь, бо з одним дешевше, ніж із двома. А потім у нас із чоловіком з’явилась Соломія, і мама пару раз відправляла Богдана на море з нами.
— Мамо, вибач, але більше ми Богдана з собою не братимемо! — сказала я, коли мама вкотре дізналася, що ми їдемо на море, і попросила купити братові квиток.
— Чому? Він же твій брат!
— Мамо, йому 15, він уже не дитина. Два роки тому я промовчала, але більше не буду. У нього запити, як у дорослого, а в нас іпотека. Ми збирали на відпочинок для трьох, розумієш? Не ображайся.
— Доньку береш, а брат, виходить, не дитина? Йому здоров’я не потрібне? Він цієї зими двічі лежав не здоровий, йому теж треба зміцнювати здоров’я.
— Нехай спортом займається, а не цілий день із телефоном лежить — це дуже корисно. Мамо, правда, не ображайся, але зайвих грошей у мене немає. Я й так вам щомісяця допомагаю.
Мама, звісно, ображалася. Вона мріяла, що Богдан стане успішним і щасливим. Але я чомусь відмовлялася допомагати братові.
Вранці мама сказала Богданові, що вони їдуть на тиждень до мене, щоб відпочити і змінити обстановку. Богданові було байдуже, де проводити час — його спосіб життя не змінювався. Тож він одягнувся, поснідав, поки мама складала його речі, і пішов за нею до таксі.
Побачивши їх разом на порозі, я оторопіла, але намагалася не показувати виду. Запросила на кухню, поставила чайник і дістала залишки вишневого пирога з холодильника.
— Ого, ти смачно пекти навчилася, — усміхався Богдан, наминаючи пиріг.
— Це з магазину.
— Ех, а я вже подумав, що ти, як мама, готуєш.
Розмова не клеїлася, пили чай мовчки. Іноді Богдан підколював мене неприємними жартами. Я мовчала і дивилася на маму, чекаючи пояснень, чому вони приїхали вдвох.
Мама похвалила пиріг і сказала, що не спала всю ніч, тож хотіла б відпочити, якщо я не проти. Я відповіла, що вона може прилягти в спальні. А сама почала прибирати зі столу, сказавши братові, що той може поки подивитися телевізор у вітальні, доки мама відпочиває.
— Ти краще одразу покажи, де я спатиму, я там і ляжу, — сказав Богдан. — І подушку м’якшу принеси, а то я пам’ятаю, що в тебе якісь дивні були.
— З чого ти взяв, що ти тут спатимеш?
— Як це з чого? Ми ж до тебе на відпочинок приїхали. А значить, мені умови потрібні.
— Я тебе не запрошувала, тож ти не залишишся. Тобі не три роки, щоб за маминою спідницею тягатися. Хочеш — відпочивай у вітальні, поки вона спить. Не хочеш — їдь додому. Вирішуй сам.
Від сцени, що влаштував Богдан, мама прокинулася і прибігла на кухню. Ми з Богданом так розходились, що слів було не розібрати. Тож вона стала між нами, затуливши сина, і зажадала пояснень.
Я сказала прямо: мама може залишитися, Богдан — ні.
Через десять хвилин мами й брата вже не було. Пішли, заявивши, що я для них тепер “відрізаний шмат”.
Я живу своїм життям і більше не намагаюся рятувати маму, зрозумівши, що це марно. Через місяць після тієї сцени ми помирилися, але спілкуємося здебільшого телефоном, у гості приїжджають рідко.
Через рік Богдан привів додому дівчину, сказав, що хоче одружитися, хоча роботи так і не знайшов. Дізнавшись про це, я заявила, що більше не буду допомагати мамі продуктами і оплачувати комуналку.
Усі ці роки чоловік переконував, що доки я забезпечую родичів, мама витрачає всі свої гроші на сина, не підтримуючи в нього бажання працювати. Якщо брат вирішив створити сім’ю, то пора вчитися відповідальності.
Як не шкода було мені маму, я не хотіла й далі фінансувати паразитизм брата. А якщо мама хоче — це її вибір. Нехай живуть, як хочуть.
— Ти хочеш маму в зі світу звести? — кричав Богдан по телефону.
— Ні, Богданчику, цим ти в нас професійно займаєшся уже майже десять років, — відповіла я і поклала слухавку. Я все ще сподівалася, що брат колись подорослішає.
Минуло кілька місяців тиші — і ось знову телефонний дзвінок від мами. Її голос тремтів:
— Доню, я знаю, ти розчарована. Але прошу, позич хоч трохи. У нас борг за комуналку — понад 15 тисяч, скоро світло й воду відключать. А ще треба щось їсти. У мене вже зарплата вся розійшлася — Богдан, його Ліля нічого не приносять у дім.
Я закусила губу. Мені її шкода. Справді. Вона — не чужа жінка, а моя мама. Втомлена, виснажена, загнана в кут. Але ж і не сліпа — вона бачить, що син здоровий, дорослий, а працювати не хоче. І не змушує.
— Мамо, — кажу, — я не банк.Я тебе люблю, але я не маю фінансувати трьох людей, які сидять вдома, чекаючи, коли я врятую.
— А як же я, Олено? Як мені бути? Я не можу всього оплатити. Але мені вже несила.
Я мовчала. Я була розгублена: душа рвалася допомогти, але розум кричав «СТОП». Якщо зараз дати — завтра буде ще гірше.
Просто не знаю, як бути і що робити. Допомогти? Один раз, останній?
Головна картинка ілюстративна.
