— Тобто? — відмовлявся я вірити в таку новину.
— Моя дружина, побачивши твою Таню на вашому весіллі, шепнула мені на вушко:
— Цікаво, а наречений знає, що у його нареченої росте донька в дитбудинку?
— Уявляєте, Богдане? Я ледь за столом не поперхнувся салатом. Дружина каже, що особисто оформляла відмову від дівчинки. Моя Віка – лікар. А запам’ятала твою Таню по родимці у неї на шиї. Ще сказала, що Таня назвала доньку Олівією і дала своє прізвище. Здається, Василевська. Це було років п’ять тому. – колега захоплено дивився на мою реакцію.
Я в ступорі сидів за кермом автомобіля. Ось ця звістка!
Вирішив, що сам проясню ситуацію. Не хотілося вірити в подібне. Безумовно, я усвідомлював, що Таня – НЕ вісімнадцятирічна наївна дівчинка, їй на момент заміжжя було тридцять два роки. У Тані до мене, звісно, було якесь особисте життя. Але навіщо ж відмовлятися від власної дитини? Як потім жити з цим?
У мене така посада, що я через знайомих досить швидко знайшов дитячий будинок, в якому виховувалася Василевська Олівія.
Директор закладу вивів до мене веселу дівчинку з променистою усмішкою:
— Знайомтесь, наша Олівія Василевська, — директор звернувся до вихованки, — скільки тобі років, дитинко, скажи дядькові.
Неможливо було не помітити виражену косоокість у дівчинки. Мені було шкода цю дитинку. Я вже вважав її рідною, прикипів душею. Адже, ця крихітка — донька моєї коханої жінки! Бабуся щоразу повторювала:
— Діти, хоч і криво, а батькам — диво.
Олівія сміливо підійшла ближче:
— Чотири рочки. Ти мій тато?
Я знітився. Що відповісти дитині, яка в кожному чоловікові бачить тата?
— Олівіє, давай поговоримо. Ти хочеш, щоб у тебе були мама і тато? — звичайно, немудре питання я поставив. Але мені вже хотілося обійняти цю милу дівчинку і негайно потягти до себе додому.
— Хочу! Ти мене забереш? — Олівія запитально і проникливо подивилася прямо мені в очі.
— Заберу, але трохи пізніше. Почекаєш, зайчику? — мені хотілося розридатися.
— Почекаю. Не обманеш? — Олівія стала серйозною.
— Не обману. — я поцілував дівчинку.
Повернувшись додому, я про все розповів дружині.
— Танюшко, мені все одно, що у тебе було до мене, але Олівію потрібно терміново забрати. Я її удочерю.
— А у мене ти запитав? Чи хочу я цю дівчинку? Та вона ще і косоока! — Таня підвищила голос.
— Це ж твоя рідна донька! Я зроблю Олівії порядок з очками. Все налагодиться. Дівчинка – чудова! Ти в неї відразу закохаєшся. — мене дуже здивувала позиція дружини.
Словом, я ледве умовив Таню удочерити Олівію.
Довелося з рік почекати, перш ніж ми забрали дівчинку додому. Я часто провідував дівчинку в дитбудинку. За цей рік ми здружилися з Олівією і звикли один до одного. Таня, як і раніше, не горіла бажанням повернути дитину і навіть хотіла призупинити процес удочеріння на півдорозі. Я наполіг все продовжити і завершити оформлення.
Нарешті, настав той день, коли Олівія вперше переступила поріг нашої квартири. Всякі дрібниці, на які ми не звертаємо уваги, її дивували, захоплювали, радували. Незабаром Олівії фахівці скорегували роботу очей. Ці процедури зайняли півтора року. Я радий, що моїй дитині не потрібне було серйозніше втручання. Донька крапля в краплю стала схожа на свою маму Таню. Я був щасливий. У мене в родині дві красуні – дружина і донька.
Майже рік після дитбудинку Олівія не могла наїстися. Вона весь час ходила і спала з пачкою печива.
Неможливо було відняти цю пачку. У дитини повсякчасно був присутній страх, що їжа закінчиться. Таню це дратувало, мене — вражало.
Я весь час намагався згуртувати родину, але, на жаль… Дружина так і не змогла полюбити власну доньку.
Таня любила тільки себе, своє “Я”— букву з відкопиленою ніжкою.
У мене були чвари, образливі сварки з Танею. Причина одна — Олівія.
— Навіщо ти приволік в нашу сім’ю цю дитину? Вона ніколи не стане нормальною людиною! — дружина почала виказувати невдоволення. не добираючи слів.
Я дуже любив Таню. Життя своє не уявляв без цієї жінки. Хоча, моя мама якось зізналася:
— Синку, це, звичайно, твоя справа, але я якось зустріла Таню з іншим чоловіком. Нічого не вийде у тебе з нею. Таня нещира, хитра, спритна жінка. Обведе тебе навколо пальця, не встигнеш і озирнутися.
Коли любиш, перешкод не бачиш. Твоє щастя світить яскравіше від зірок. Таня була моїм ідеалом. Тріщина у стосунках намітилася, коли в наш дім прийшла дівчинка Олівія. Мабуть, це вона розкрила мені очі на справжній стан речей в моїй родині. Я дивувався недбальству дружини по відношенню до малятка.
Мені навіть захотілося розлюбити Таню, охолонути до неї, але не виходило. Друг колись порадив:
— Слухай, старий, якщо хочеш охолонути до жінки чи дівчини, швейним сантиметром обміряй її. Народна прикмета як-не-як.
— Ти жартуєш? — дивувався я.
— Обміряй. Ось і все, розлюбиш. — мені здавалося, що друг насміхається наді мною.
Все ж я вирішив провести нехитрий експеримент . Я нічим не ризикую.
— Танюшо, ходи-но зніму мірку з тебе. — покликав я дружину.
Таня неабияк здивувалася:
— Мені можна буде очікувати на нову сукню?
— Угу. — я вже старанно сантиметром виміряв потрібні параметри дружини.
Експеримент закінчено. Я люблю Таню так само. Посміявся над глузуванням друга.
Незабаром занедужала Олівія. Застудилася. Піднялась температура. Донька скиглила, шморгала носиком. Вона ходила по п’ятах за Танею, міцно тримаючи свою ляльку Машу. Я був радий, що замість пачки печива, у Олівії в руках з’явилася лялька Маша. Донька обожнювала нескінченно переодягати ляльку. Але зараз лялька була роздягнена, а значить, її господиня хворіла, не було сил одягнути. Таня гримнула на Олівію:
— Так замовкни ти, нарешті. Спокою немає від тебе! Йди спи!
Олівія притискала до себе ляльку і продовжувала безперервно скиглити. Раптом Таня вихопила з рук Олівії ляльку, підбігла до вікна, відкрила його і з люттю викинула іграшку.
— Мамочко, це ж моя улюблена лялечка Маша! Вона замерзне на вулиці! Можна, я побіжу за нею? — Олівія голосно заплакала, метнулася до вхідних дверей.
Я тут же рвонув за викинутою лялькою. Ліфт, як на зло, не працював. Збіг униз з восьмого поверху. Лялька повисла на гілці дерева вниз головою. Я її дістав, обтрусив від снігу. Сніжинки на гумовому личку ляльки здавалися сльозами. Поки піднімався сходами додому, думав, посивію.
Вчинок Тані не мав пояснення. Я зайшов до кімнати Олівії. Донька стояла на колінах біля свого ліжечка. Голова лежала на подушці. Олівія спала, уві сні схлипувала, здригалася. Я обережно поклав Олівію на ліжко, поруч – ляльку на подушку.
Таня безтурботно сиділа у вітальні і читала глянсовий журнал, нітрохи не турбуючись про Олівію. Ось тут-то моя любов до дружини і скінчилася. Висохла, розтанула, випарувалася. Я, нарешті, зрозумів, що Таня – красива, але порожня обгортка.
Дружина, мабуть, все зрозуміла.
Ми розійшлися. Олівія залишилася зі мною, Таня анітрохи не заперечувала.
…Зустрівшись пізніше з колишньою дружиною, вона мені з усмішкою промовила:
— Ти для мене, Богдане, був усього лише трампліном.
— Ех, Танюшо! У тебе очі-бірюза, а душа-сажа. — я вже міг спокійно висловити цей закид.
Таня відразу вийшла заміж за успішного бізнесмена.
— Мені шкода її чоловіка. Такій жінці протипоказано бути матір’ю. – винесла свій вердикт моя мама.
Олівія спочатку дуже сумувала за мамою, хотіла хоча б доторкнутися до неї.
Але моя нова дружина Ліза зуміла привернути до себе Олівію, розтопити серце. Виходило, що від дитини двічі відмовилася рідна мама. Для мене це було немислимим.
Ліза з величезною любов’ю і безмежним терпінням ставиться до Олівії і до нашого сина Степана.
Автор: Yala PokaYannaya.
Фото ілюстративне.
