– Ти тепер за нього заступаєшся? – обурювалася вона. – А хто тобі квартиру купив? Хто весілля оплатив? Хто все життя на вас працював?

Моя мама майже все життя провела за кордоном. Вона їхала заробляти гроші, щоб ми мали власний будинок, щоб я ні в чому не мала потреби, щоб у старості можна було повернутися додому й нарешті пожити для себе. Принаймні саме так вона пояснювала свої довгі відсутності.

Тільки от коли мама приїжджала, у нашій родині починалося таке, що я вже за кілька днів рахувала, скільки їй залишилося до від’їзду.

Тата звати Василь. Він усе життя працював удома, брався за будівництво, ремонти, господарство. Я не можу сказати, що він був надто підприємливим чоловіком або вмів заробляти великі гроші. Але він ніколи не сидів без роботи. Просто мамі завжди здавалося, що робить він недостатньо.

Коли я була маленькою, вона приїжджала двічі на рік, іноді частіше. Привозила мені одяг, взуття, подарунки, купувала продукти, залишала гроші. А потім починала перевіряти, на що витратили кожну гривню.

– Василю, я тобі скільки передала минулого разу?

– Та пам’ятаю я, пам’ятаю.

– То чому дах досі не закінчений?

– Бо матеріали подорожчали. Та й майстри не завжди можуть приїхати.

– Звичайно! У тебе на все є пояснення. Я там працюю, спину не розгинаю, а ти тут за стільки місяців не можеш навіть дах доробити!

Тато зазвичай мовчав. Він не любив сваритися, а мама могла продовжувати свою промову годинами. Вона пригадувала всі попередні перекази, називала суми, пояснювала, скільки днів довелося працювати за ці гроші, і закінчувала тим, що якби не вона, ми досі жили б у старій батьківській хаті.

Мені було шкода тата, але й маму я розуміла. Вона справді багато працювала, жила далеко від родини, пропускала мої шкільні свята, дні народження, родинні свята. Їй хотілося бачити результат своєї праці, і вона не приховувала невдоволення, коли щось ішло не за її планом.

Будинок будувався повільно. Спочатку звели коробку, потім накрили дах, пізніше встановили вікна. Усередині ще довго залишалися незавершені кімнати. Мама надсилала фотографії меблів, які хотіла придбати, показувала зображення кухонь, плитки, сходів.

– Ось так у нас буде, – говорила вона телефоном. – Тільки не треба мені там нічого самостійно вигадувати. Я приїду й усе скажу.

Тато іноді намагався запропонувати власний варіант.

– Василю, ти краще цим не займайся. Я гроші заробляю, я й вирішуватиму.

Урешті він перестав щось пропонувати.

Коли мама поверталася, вона одразу бралася за роботу: пересувала меблі, перевіряла рахунки, телефонувала майстрам, сварилася через недороблені дрібниці. Тато мусив звітувати, що зробив за час її відсутності.

Коли я познайомилася з майбутнім чоловіком, мама спочатку поставилася до нього досить прихильно. Андрій працював на підприємстві, мав звичайну зарплату, не володів власним будинком і не їздив на дорогій машині. Але мені з ним було добре.

Мама ж мала інше уявлення про мого майбутнього чоловіка.

– І що він має? – запитала вона, коли я повідомила, що ми плануємо одружитися.

– Роботу має. Орендує квартиру, відкладає гроші.

– Я тебе для чого ростила? Щоб ти собі таке щастя знайшла?

Тоді мама вирішила, що весіллям займатиметься особисто. Вона замовила ресторан, вибрала мені сукню, домовилася про фотографа, придбала частину прикрас. Я була вдячна, але водночас мені хотілося, щоб хоча б один день у моєму житті минув без маминих розпоряджень.

– Ці квіти не підходять.

– Мамо, мені подобаються.

– Тобі багато чого подобається, але треба ще й розуміти, як воно виглядає.

– Я ж виходжу заміж, а не ти.

Вона тоді подивилася на мене так, що я відразу пошкодувала про сказане.

– От побачиш, ще згадаєш, скільки я для тебе зробила.

Весілля відбулося. Мама була задоволена, хоча й після нього неодноразово згадувала витрати.

А через деякий час вона повідомила, що купила мені квартиру.

Це була справжня несподіванка. Невелика двокімнатна квартира в хорошому районі. Мама оформила її на себе й сказала, що не певна в моєму чоловікові, але раз я так вперлася, то вона хай вже буду мати де жити, щоб про неї люди не пліткували.

Але я все одно плакала від радості, обіймала її, дякувала. Андрій теж був щиро вдячний. Ми не збиралися претендувати на мамині гроші, тому її подарунок багато для нас означав.

Але згодом з’ясувалося, що разом із квартирою ми отримали ще й постійне нагадування про те, кому нею завдячуємо.

– Ти хоч розумієш, скільки вона коштує? – питала мама.

– Розумію, мамо.

– А твій Андрій що вклав у ваше житло?

– Він ремонтував, купував техніку, меблі.

– Та то все дрібниці. Основне купила я.

Андрій намагався не реагувати, але одного разу не витримав.

– Я ж не прошу в неї нічого. Чому вона постійно мене цим дорікає?

– Вона думає, що ти не цінуєш її допомоги.

– Я ціную. Але хіба це означає, що тепер маю мовчати, коли мене принижують?

Я не знала, що відповісти. Мені хотілося, щоб вони знайшли спільну мову, але мама не збиралася змінювати свою поведінку.

Особливо їй не подобалося, коли я ставала на бік чоловіка.

– Ти тепер за нього заступаєшся? – обурювалася вона. – А хто тобі квартиру купив? Хто весілля оплатив? Хто все життя на вас працював?

– Мамо, я не заперечую того, що ти зробила.

– То чого ти мене не підтримуєш?

– Бо ти несправедлива до Андрія.

– Він тобі хто? Чоловік на кілька років, а я твоя мати!

Такі слова я чула не раз. Мама могла приїхати до нас на кілька днів, а потім поїхати, залишивши після себе образи й невисловлені претензії.

Найбільше мене зачіпало те, як вона називала Андрія.

– Твій бідний приймак знову нічого не зробив?

– Не називай його так, будь ласка.

– А як його називати? Я тобі квартиру купила, а він тепер господарює?

– Він мій чоловік. І живе зі мною.

– Та ти зовсім забула, хто тобі допоміг!

Одного разу я навіть сказала, що краще б вона взагалі не купувала нам квартиру, якщо збирається все життя нагадувати про це. Мама тоді довго не розмовляла зі мною. Потім зателефонувала й повідомила, що я невдячна донька.

Ми мирилися, знову спілкувалися, але кожна наступна зустріч починалася з тих самих претензій.

Тато в цей час залишався вдома. Він уже звик, що всі важливі рішення ухвалює дружина. Навіть коли мама була далеко, він мав погоджувати з нею покупки, ремонт, витрати на господарство. Якщо хотів придбати щось для себе, мусив пояснювати, навіщо воно потрібне.

Я часто запитувала його, чому він усе це терпить.

– А що я зроблю? – відповідав він. – Вона ж гроші заробляє.

– Але ти теж працюєш.

– То інша справа. Вона там заробляє більше.

– Тату, ти ж не наймит у власному домі.

Він усміхався й переводив розмову на іншу тему.

Минали роки. Будинок нарешті добудували. Мама замовила дорогі меблі, облаштувала велику кухню, придбала нову техніку. На подвір’ї зробили доріжки, встановили огорожу, посадили декоративні дерева. Усе було саме так, як вона хотіла.

Коли я приїжджала до батьків, мама обов’язково проводила мене кімнатами й показувала чергові придбання.

– Ось дивись, це італійські меблі. А ось сходи. Я спеціально вибирала дуб, щоб на роки. Тепер ти розумієш, скільки всього я зробила?

– Гарно, мамо. Дуже гарно.

– Тільки батько твій міг би більше господарством займатися. Я приїжджаю, а біля гаража знову безлад.

Я помічала, що тато став менше говорити, рідше кудись виходив, майже не зустрічався зі знайомими. Мама навіть його одяг купувала сама, бо вважала, що він не вміє правильно вибирати речі.

– Василю, ти в цьому підеш до людей? Переодягнися.

Він ішов перевдягатися.

Мені іноді здавалося, що тато давно перестав розуміти, чого хоче сам.

А потім мама повідомила, що остаточно повертається додому. Вона вже домовилася про завершення роботи за кордоном, зібрала речі й розповідала, що тепер займатиметься садом, облаштує терасу, частіше прийматиме гостей.

– Нарешті буду вдома, – сказала вона мені телефоном. – Скільки можна по чужих людях? Тепер Василь буде поруч, і я нарешті наведу лад у всьому.

Я запитала, чи радий тато.

– А куди він дінеться?

Я не стала сперечатися.

Мама мала приїхати через кілька днів. Вона вже повідомила, що привезе мені подарунок, просила підготуватися до її приїзду й нагадувала, щоб я не забувала телефонувати батькові.

Але додому вона так і не повернулася.

Мами не стало ще до того, як вона змогла переступити поріг власного будинку.

Мені досі важко згадувати той день. Я не могла повірити, що людина, яка ще недавно планувала переставити меблі на терасі й вибирала нові штори, вже ніколи не зателефонує мені з черговим зауваженням.

Тато дуже змінився. Спочатку він майже ні з ким не спілкувався. У будинку все залишилося так, як мама облаштувала: меблі, посуд, картини, фотографії. Навіть її речі лежали на своїх місцях.

Я намагалася частіше до нього приїжджати.

– Тату, може, поїдеш до нас на кілька днів?

– Ні, доню. Я вдома побуду.

– Тобі не самотньо?

– Буває. Але звикну.

Я боялася, що він замкнеться в собі, тому регулярно телефонувала, привозила продукти, запрошувала на сімейні обіди.

Андрій теж підтримував його, хоча тато не дуже охоче погоджувався на допомогу.

Минуло приблизно пів року, батько повідомив, що познайомився з жінкою.

Її звати Людмила. Вона трохи молодша за тата, живе в сусідньому селі, має дорослого сина. Працювала бухгалтеркою, а тепер займається невеликою домашньою справою.

Я вперше побачила її на батьковому дні народження. Вона допомагала накривати стіл, розкладала тарілки, запитувала, що кому подати. Тато весь вечір усміхався й жартував. Я давно не бачила його таким.

Вона не намагалася одразу стати мені близькою. Не розпитувала про маму, не давала порад, не розповідала, як правильно облаштувати будинок. Просто спілкувалася зі мною, цікавилася моєю роботою, запитувала про Андрія.

Коли ми залишилися на кухні удвох, вона сказала:

– Твій тато дуже хороша людина. Тільки він звик усе робити сам і майже ніколи не просить допомоги.

– Так, він такий.

– Я іноді кажу йому, щоб не поспішав, що не треба все на собі тягнути. Він тільки сміється.

Мені було приємно це чути.

Згодом тато повідомив, що вони з Людмилою вирішили жити разом. Я, чесно кажучи, не очікувала такого швидкого розвитку подій.

– Тату, ти впевнений?

– Доню, ми вже дорослі люди. Мені з нею добре.

Іноді я ловлю себе на думці, що мені з Людмилою набагато легше, ніж було з мамою. Я не боюся сказати щось не так, не чекаю зауважень щодо дітей, чоловіка чи своїх рішень.

Але потім мені стає соромно.

Адже мама все життя працювала заради нас. Вона купила квартиру, оплатила весілля, побудувала великий будинок. Вона багато чого собі не дозволяла, щоб у нас було краще життя.

А тепер у її будинку живе інша жінка. Вона користується кухнею, яку мама вибирала роками, сидить на дивані, який мама замовляла, і разом із татом планує, що посадити біля тераси навесні.

Нещодавно я приїхала до них із чоловіком. Людмила приготувала вечерю, тато показував нам нові фотографії, розповідав, що вони збираються трохи змінити подвір’я. Андрій запропонував допомогти з роботою на вихідних.

– О, то домовилися, – зрадів батько. – А то я сам уже не все встигаю.

– Та ми приїдемо, тату, не хвилюйся, – відповів Андрій.

Людмила подивилася на мене:

– Ти теж приїжджай, якщо матимеш час. Можемо разом вибрати рослини для клумби.

Я погодилася. І дорогою додому знову думала про маму.

Чи мала я право так легко прийняти іншу жінку в будинку, який мама будувала для себе? Чи не зраджую я її пам’ять тим, що мені подобається нова дружина батька? І чому мені так приємно бачити, що тато нарешті може сам вирішувати, як жити, навіть якщо раніше він ніколи не наважувався цього робити?

Скажіть, невже я погана донька, якщо мені подобається нова дружина батька більше, ніж подобалася рідна мама? Чи можна любити й пам’ятати матір, але водночас відчувати полегшення від того, що поруч із татом тепер людина, з якою він нарешті став щасливішим?

You cannot copy content of this page