Вечірнє світло проникало крізь жалюзі на кухню, кидаючи смугасті тіні на стіл. Повітря було наелектризоване, густе від невисловлених образ. Я стояла, спершись на стільницю, а Богдан сидів навпроти, стискаючи горнятко з чаєм. Його обличчя, завжди таке відкрите й усміхнене, тепер виглядало стомленим і змарнілим. Я вирішила покласти цьому край.
— Богдане, — почала я, мій голос був рівний, але рішучий, — ми повинні поговорити про нас. Я не можу більше прикидатися, що все гаразд.
Він підняв голову, його очі, колись сповнені іскор, тепер були схожі на два потьмянілі озерця.
— Що сталося, Софіє? Ти знаєш, останнім часом мені здається, що ти віддалилася. Ти майже не розмовляєш зі мною, а твої вечірні «відрядження» тривають допізна.
Я гірко посміхнулася. Як типово. Звинувачувати мене у віддаленні, коли він сам перетворився на мовчазну тінь.
— Віддалилася? Богдане, подивися на себе! Де той чоловік, якого я зустріла? Жвавий, дотепний, повний ідей? Ти став нудним, як сірий осінній дощ! Кожна наша розмова зводиться до того, як ти переживаєш за своїх дітей.
Слово «дітей» я вимовила з легким акцентом, від якого він здригнувся.
— А що, я не маю за них переживати? — він нарешті підвищив голос, у ньому промайнула образа. — Вони ж моя рідна плоть! Я пішов із їхнього життя, і це нелегко. Ти цього не розумієш.
— Я прекрасно розумію! — я майже перейшла на ледь помітний шепіт, сповнений сили, — Я так багато сил вклала в те, щоб ти був зі мною! Я вірила, що з тобою ми створимо щось надзвичайне, щось захопливе! Я думала, що зі мною ти нарешті відчуєш себе по-справжньому щасливим, що я — твоя доля!
Він мовчав, лише повільно похитав головою.
— А я? — його погляд став спокійнішим, але пронизливим. — Ти ніколи не запитувала, як почуваюся я. Ти просто вирішила, що зі мною тобі буде краще. Що ти «рятуєш» мене від того життя. Але я не просив про порятунок! Я просто хотів бути щасливим. І тепер я нещасний.
— От і чудово! — я розвела руками, намагаючись стримати емоції. — Тепер у тебе є шанс знову пошукати своє щастя. У тому, що ми маємо, більше немає нас. Це глухий кут, Богдане. Ти не помічаєш мене, не цінуєш моїх старань, і я більше не відчуваю нічого, крім… втоми. Я вирішила. Нам потрібно розійтися.
Він підвівся. Його рух був повільний, немов він намагався перетравити мої слова.
— Тобто ти мене виганяєш? — він дивився на мене з виразом цілковитої розгубленості.
— Я прошу тебе звільнити мій простір, — уточнила я, — тобі буде краще повернутися до свого старого життя, до своїх дітей. Це те, чого ти насправді прагнеш. Я бажаю тобі всього найкращого. І я вважаю, що я теж заслуговую на справжнє, щире щастя. І я його знайду.
Він лише мовчки взяв свою куртку зі спинки стільця. Це був кінець, такий же буденний, як і останній рік нашого спільного життя.
Мене звати Софія, і я завжди знала, чого хочу від життя. Я амбітна, цілеспрямована, і завжди прагнула бути в центрі подій. Мій шлях у великій корпорації був стрімким, і я насолоджувалася кожним кроком угору. Саме в нашому офісі я познайомилася з Богданом.
Він прийшов до нас на посаду провідного менеджера і миттєво привернув до себе увагу. Богдан був справжнім майстром спілкування: завжди знав, як підтримати розмову, відпустити дотепний жарт, подякувати за добре виконану роботу так, що ти відчувала себе королевою офісу. Він був тим чоловіком, який міг одним поглядом створити чудовий настрій.
Я дуже швидко усвідомила, що закохана. Це почуття було яскравим, рішучим і повністю мене поглинуло. Але була перешкода: Богдан був одружений, і в його родині підростало троє дітей.
Знаєте, багато хто застерігав мене від того, аби я мала стосунки із ним, але я вірила, що моє щастя важливіше за будь-які умовності, і що з ним мені буде краще, ніж із будь-ким іншим.
Вирішальним моментом став новорічний корпоратив. Усі співробітники завжди чекали на цю подію: неформальне спілкування, подарунки, цікава програма. Це був час, коли люди розслаблялися, і часто між колегами спалахували романи. Дорослі люди – дорослі розваги.
Тієї ночі між нами з Богданом пробігла іскра, яка розпалила справжнє полум’я. Ми танцювали, розмовляли, і я відчувала, як руйнуються всі бар’єри. Я була рішучою.
— Богдане, — я нахилилася до нього, коли музика стала тихішою, — я не хочу, щоб ця ніч закінчувалася. Поїхали до мене.
Він на мить завагався, але в його очах я побачила таке ж бажання, як і в моїх.
— Софіє, це неправильно.
— Нічого неправильного в тому, щоб бути щасливим, немає, — відповіла я, беручи його за руку.
Ми провели просто чарівні години разом. На світанку він поїхав додому, до родини. А я залишилася наодинці, поглинута однією-єдиною думкою: я не хочу його ні з ким ділити. Він має бути тільки моїм.
Мої наміри були міцні. Я вирішила, що зроблю все, аби Богдан був поруч зі мною постійно. Я почала діяти: запрошення на обіди, допомога в складних робочих проєктах, довгі вечірні розмови про його кар’єрні перспективи та наше спільне, гіпотетичне майбутнє.
Це було непросто. Богдан був дуже відповідальним. Він добросовісно виконував усі свої обов’язки перед родиною, особливо перед дітьми. Для нього та ніч могла бути лише випадковістю, але я не дала йому про це забути. Я була наполегливою, м’якою, але невблаганною.
— Богдане, ти не мусиш бути нещасним, — казала я йому, коли ми затримувалися після роботи. — Я бачу, як ти засмучений. Твоє життя не може бути постійним обов’язком. Ти заслуговуєш на пристрасть, на легкість, на те, щоб жити в кайф!
Через кілька місяців моїх постійних, але дуже делікатних зусиль, ми почали відкрито обговорювати його розлучення. А ще через деякий час він пішов із родини і переїхав до моєї, досить просторої квартири.
Його відхід із сім’ї, однак, наклав на нього сильний відбиток. Кудись зникла його легкість, його невгамовний гумор. Завжди гарний настрій змінився меланхолією, а іноді й просто пригніченим станом. Я розуміла, що потрібен час, аби він звик до нової реальності, і намагалася оточити його турботою.
— Богданчику, не сумуй, — я готувала його улюблені страви, — все мине. Подивися, яке в нас із тобою затишне гніздечко!
Мені довелося зламати багато своїх звичок. Я вміла добре готувати, але не любила щодня стояти біля плити. З появою чоловіка в домі це стало моїм щоденним обов’язком: і вранці, і ввечері. А на вихідних Богдан любив, щоб стіл був святковим, і мені доводилося вигадувати нові кулінарні витребеньки.
— Софіє, ця запечена індичка просто неперевершена, — казав він, ледь усміхаючись, — Дякую тобі.
Але його подяка не приносила мені радості. Поступово наші стосунки перетворилися на сіру буденність. Романтика випарувалася, як вранішній туман. Увечері, замість того, щоб насолоджуватися часом, він лежав, поринувши у спогади, і часто намагався поділитися зі мною цими думками.
— Знаєш, Софіє, молодша, Аліса, вона сьогодні запитувала, чому я не прийшов до неї на виставу. Я сказав, що був у відрядженні. Це мені так складно.
Я слухала це, і всередині мене наростало роздратування. Навіщо мені його постійні докори сумління? Я ж забрала його, щоб він був щасливим, а не щоб він сумував за минулим.
— Богдане, — намагалася я м’яко змінити тему, — давай краще подивимося той фільм, який ти так хотів.
Але він був поглинутий лише своїми думками.
Одним словом, мені стало нудно. Я здобула того чоловіка, за якого так боролася, на якого покладала стільки надій, але його постійна меланхолія, його згасаючий погляд, його мовчання — все це перетворило моє життя на рутину. Я більше не відчувала тої іскри, тої пристрасті.
Він постійно був думками десь там, у своєму колишньому житті, у своїй родині.
— Я не розумію, — казала я своїй подрузі Олені за кавою, — я ж вклала в нього стільки енергії! Я змінила свої звички, готувала, піклувалася. Я думала, що, коли ми будемо разом, він забуде все, що було до мене. Але він просто перетворився на додаток до мого дивана.
Олена лише співчутливо зітхала.
— Софіє, можливо, ти просто не дала йому часу? Це ж нелегко — піти з родини, де троє дітей.
— Час? Ми разом уже цілий рік! Скільки ще я маю чекати, поки він «звикне» бути щасливим зі мною? Я ж не примушувала його! Він сам погодився. Я просто показала йому, що в нього є вибір. Я вірила, що він вибере мене!
Зрештою, я вирішила, що досить. Мені не потрібен поруч чоловік, який постійно сумує. Я заслуговую на того, хто буде шаленіти від моєї присутності, хто буде бачити в мені весь світ!
Після тієї гострої розмови на кухні, Богдан зібрав свої речі. Це сталося швидко, майже без слів. Я допомогла йому замовити таксі і навіть винесла його валізу.
— До побачення, Богдане, — сказала я, коли він сідав у машину. — Бажаю тобі щастя.
Я повернулася до своєї просторої, але тепер порожньої квартири. Я дивилася на те місце, де ще вчора стояли його робочі черевики, і відчувала суміш полегшення і глибокого розчарування.
Чому доля така несправедлива? Я ж так прагну цього щастя! Я йшла до нього, незважаючи на перешкоди. Я думала, що, коли я його здобуду, я нарешті буду задоволена. Але де ж те щастя, на яке я так заслуговую? Чому мені доводиться знову починати все спочатку?
Головна картинка ілюстратвина.
