Мені 32 роки, і я живу в невеликому містечку під Києвом із чоловіком Василем і двома синами — п’ятирічним Тарасиком і трирічним Назарчиком.
Наш шлюб триває п’ять років, але останнім часом я дедалі частіше відчуваю себе не дружиною, а якоюсь служницею.
Василь — чоловік із твердим характером, який усе тримає під контролем, особливо сімейний бюджет. Він не дозволяє мені витрачати гроші на себе, вважаючи манікюр, косметику чи новий одяг «дурницями».
Недавно до нас приїхала свекруха, Ганна Дмитрівна, яка повернулася з заробітків у Португалії. Її приїзд став для мене ковтком свіжого повітря, але водночас так перевернув наше життя, що нині я і не знаю, як бути.
Наше з Василем життя ніколи не було легким. Ми познайомилися сім років тому в кафе, де я працювала адміністратором. Він здавався надійним, відповідальним, із чіткими планами на майбутнє.
Я знала, що його дитинство було важким: батько покинув сім’ю, залишивши борги на 50 000 гривень, мати, Ганна Дмитрівна, поїхала на заробітки до Португалії, а Василя виховувала бабуся.
Ця історія зробила його замкнутим і суворим. Він рідко говорить про почуття, не робить компліментів, а коли я прошу щось для себе, може різко відповісти чи навіть гримнути.
— Богданко, ти ж у декреті, нащо тобі нові сукні? — казав він, коли я якось заїкнулася про обновку за 800 гривень. — У нас діти, кредит на 12 000 гривень щомісяця. Економити треба!
Я намагалася не сперечатися. Наш бюджет справді був обмеженим: Василь працює електриком, заробляє 28 000 гривень, але більша частина йде на кредит та потреби дітей.
Я ж, сидячи вдома з малюками, економлю на всьому: купую найдешевші продукти, стрижу собі волосся сама, фарбуюся фарбою за 50 гривень. Але інколи мені так хочеться відчути себе жінкою, а не лише мамою й господинею.
Коли Ганна Дмитрівна написала, що повертається з Португалії, я була в захваті. Я ніколи не бачила її, адже вона поїхала, коли Василь ще був підлітком. Він, однак, сприйняв новину холодно.
— Богданко, я не хочу, щоб вона сюди приїжджала, — сказав він різко, коли я запропонувала запросити її в гості.
— Чому? Вона ж твоя мама, — здивувалася я.
— Мама? Вона мене покинула, коли мені було 12. Зібрала речі й полетіла до Португалії, а я залишився з бабусею. Не дзвони їй, я сказав!
Я не стала сперечатися, але Ганна Дмитрівна сама зателефонувала. Її голос був теплим, із легким акцентом після стількох років за кордоном.
— Богданко, я приїду за тиждень. Хочу побачити внуків, тебе, поговорити з Павлом, тобто Василем, — сказала вона.
Я не могла відмовити. Три дні я готувалася до її приїзду: прибирала квартиру, купила нову постіль за 1500 гривень, спекла пиріг. Василь бурчав, але не забороняв.
Коли Ганна Дмитрівна приїхала, я ледь стримала сльози — вона привезла подарунки: іграшки для хлопчиків, сукні, косметику і парфуми для мене.
— Оце тобі, Богданко, — усміхнулася вона, простягаючи коробку з парфумами за 2000 гривень. — Ти ж молода, гарна, треба себе тішити.
Я зніяковіла. Я не звикла до таких подарунків.
— Дякую, але я таким не користуюся, — тихо сказала я.
— Як це? Навіть помади не маєш? — здивувалася вона.
— Та куди мені малюватися? На дитячий майданчик? — пожартувала я, але Ганна Дмитрівна скривилася.
— Богданко, ти ж не тільки мама, ти жінка. Невже Василь не дає тобі грошей на себе?
Я знизала плечима, відчуваючи, як обличчя горить від сорому. Василь, почувши нашу розмову, увійшов до кімнати.
— Мамо, не лізь у наше життя, — різко сказав він. — Богданка обійдеться без твоїх порад.
Наступного дня я з Ганною Дмитрівною пішла до магазину, щоб купити дітям одяг на осінь. На вітрині я побачила гарні черевики за 1200 гривень — зі знижкою. Поміряла, і вони ідеально сіли. Мої старі туфлі давно зносилися, протікали, але я знала, що Василь не дозволить їх купити.
— Богданко, бери, — наполягла свекруха. — Я куплю дітям куртки, а ти візьми собі черевики. Ти ж не Попелюшка, щоб усе життя в лахмітті ходити.
Я вагалася, але вона переконала. Ми купили одяг для дітей і мої черевики. Я була щаслива, як дитина. Але коли ми повернулися додому, Василь побачив коробку і розходився не на жарт.
— Ти на що гроші витратила?! — аж підстрибував він. — Я тобі даю 5000 гривень на продукти, а ти черевики за 1200 купуєш? Тобі що, взуття немає?
— Василь, мої туфлі протікають, — тихо відповіла я. — Я ж не просила в тебе, Ганна Дмитрівна.
— Мамо, ти тут до чого? Богданко, одягай теплі шкарпетки, і все буде нормально.
Я не витримала й розплакалася. Ганна Дмитрівна обійняла мене й відвела до іншої кімнати.
— Доню, ти не можеш так жити, — шепотіла вона. — Василь став, як його батько, — вкрай економним. Надміру. Ти молода, красива, розумна. Хочеш усе життя терпіти?
— Але ж у нас сім’я, діти… — схлипувала я.
— Сім’я — це коли обоє піклуються одне про одного. А тут цим і пахне. Точно – татко. Подумай, Богданко.
Ці слова засіли в моїй голові. Я любила Василя, але його поведінка мене виснажувала. Я згадувала, як мої подруги в декреті знаходять час для себе: ходять у салони, купують одяг, а їхні чоловіки підтримують.
Моя подруга Марта, наприклад, щомісяця робить манікюр за 400 гривень, а її чоловік Ігор купує їй прикраси. А я? Я навіть не можу дозволити собі фарбу для волосся за 100 гривень.
Ганна Дмитрівна залишилася в нас на два тижні, і за цей час я побачила, якою може бути турбота. Вона готувала смачні обіди, бавила дітей, розповідала про своє життя в Португалії.
Вона заробила там 30 000 євро, віддала борги й тепер планувала відкрити невеличкий магазин у нашому містечку. Її енергія надихала, але водночас я відчувала сором, що моє життя таке сіре.
Одного вечора ми сиділи на кухні, пили чай, і вона знову завела розмову.
— Богданко, я ж бачу, як тобі важко, — сказала вона. — Я колись залишила Василя, бо не мала вибору. Але ти можеш вибрати. Якщо хочеш, я допоможу тобі — з дітьми, з роботою. Ти можеш піти на курси, знайти підробіток.
— Але як я покину Василя? — відповіла я. — Він же батько моїх дітей.
— Батько, який не поважає їхню матір, — не найкращий приклад, — твердо сказала вона. — Подумай про себе і про хлопчиків.
Після від’їзду Ганни Дмитрівни я довго думала. Я не хотіла руйнувати сім’ю, але й терпіти більше не могла. Одного дня я наважилася поговорити з Василем.
— Василь, нам треба поговорити, — сказала я, коли діти заснули. — Я не можу так жити. Ти не даєш мені відчувати себе жінкою. Я хочу піти на курси, знайти підробіток, купувати собі хоч щось.
Він здивовано подивився на мене.
— Ти що, мамі повірила? Вона тобі голову заморочила, — буркнув він.
— Це не про неї. Це про мене. Я хочу жити, а не виживати. Якщо ти не змінишся, я піду.
Василь мовчав. Я бачила, що він не знає, що відповісти. Наступного дня він приніс мені 500 гривень і сказав:
— Купи собі щось. Але не витрачай усе одразу. Я проконтролюю куди кошти підуть. Чек мені принеси.
Я дивилась на ту купюру і не знала, сміятись чи плакати.
Наступного ранку я сиділа за кухонним столом, дивлячись на тиху звичайну картину нашого життя. Василь із синами пішли в магазин, а я залишилася вдома з відчуттям, що в мені знову щось змінилося. Наче я зрозуміла, що не можу більше жити так, як живу. Тільки ось не знала, що робити далі.
Ганна Дмитрівна, напевно, дала мені ту саму надію, яку я давно втратила. Вона обіцяла допомогти. Вона хотіла, щоб я поїхала до Португалії, щоб я нарешті почала жити по-людськи, як нормальна жінка, а не як мати двох дітей, що постійно носить брудні фартухи й мріє про новий манікюр.
— Богданко, ти не можеш так продовжувати, — повторювала вона мені. — Візьми дітей, поїдь. Я тобі допоможу. Роботи багато, в Португалії все є, і ти зможеш реалізувати себе.
З одного боку, я розуміла, що вона права. Я не могла продовжувати жити так, як я живу. Часом відчувала себе не жінкою, а просто машиною, що обслуговує свою родину: приготуй їсти, помий посуд, зроби все, що потрібно. Але доведеться залишити Василя?
Тієї ночі я не могла заснути. Сиділа в ліжку, обдумуючи все, що відбувається. Чи маю я право піти, чи варто залишити Василя, зруйнувати сім’ю?
На наступний день я знову поговорила з Ганною Дмитрівною.
— Я не знаю, що робити. Ви мене надихаєте, але це так лячно.
— Доню, для тебе це шанс. Ти не можеш жити тільки через обов’язки. Ти повинна жити достойно, не просити і не звітувати за кожну копійку. Ну це ж абсурд. Не забувай, ти теж маєш право бути щасливою.
Я відчула її слова в серці. Вони були правильними. Я мала право бути щасливою, мала право жити для себе. Але скільки разів я вже відкладала це через чоловіка, дітей, фінансові труднощі?
Я нині просто не не знаю, що буде краще: залишитися тут і чекати, поки діти підростуть, а я зможу хоча б працювати або поїхати до свекрухи і нарешті змінити своє життя. А може, найкраще залишити все як є і працювати над сім’єю, щоб колись усе стало на свої місця?
І чи не запізно це робити?
От як бути?
Головна картинка ілюстративна.
