Дев’ять років тому прийшов до мене брат з прохання позичити гроші. У нього якраз тоді народився третій синочок і йому терміново потрібні були кошти.
У мене не було зайвих заощаджень, а лише двісті доларів, які чоловік мені подарував на 30-річчя. Не скажу, що так легко і просто віддала їх. Просто Мирон виглядав дуже розгублений і мені краялося серце, що він не знайде деінде гроші.
Мирон – мій старший брат, але ми завжди були дуже близькими, я була в курсі всіх негараздів його родини на той момент і розуміла як йому непросто.
То був нелегкий 2014 і, згнітивши серце, таки віддала ті гроші Миронові.
Чоловікові я нічого про цей випадок не сказала, бо була впевнена, що, по-перше, він не одобрить мій вчинок, а, по-друге, дуже сподівалася, що Мирон ті гроші швидко поверне.
Ну, як то кажуть, не так сталося, як гадалося. У немалій родині брата зайвих грошей ніколи не буває. Хоч я, звісно, бачу, що могли б і бути, але вони так до грошей ставляться, що їх там ніколи й не буде, але не втім річ, то не моя родина і хай собі там мастять голові і плечі.
Справа в тому, що за якийсь час про те, що я віддала свій подарунок братові дізнався мій чоловік. ми тоді дуже на тому посварилися і по сьогодні він мені ті гроші згадує:
– Як ти могла віддати те, що я тобі подарував. Я ж теж гроші не на дорозі знайшов, я хотів аби ти собі щось гарне за ті гроші купила, – казав тоді чоловік.
Ну, а що я йому могла на то відповісти чи заперечити, та він правий. Але ж я сподівалася на совість Мирона, в першу чергу, бо ж то мій рідний брат.
Отак в подібних балачках і минули ці роки. Фактично останні років п’ять я від Мирона про борг ні слова не чула. Так мені виглядало, що віддавати він і не збирався. вічно у нього якісь відмовки: то діти хворіють, то машина зламалася, то паркан треба полагодити. Словом, причина була завжди, а потім і взагалі згадка про боржок не проскакувала.
Я теж не сильно цю тему хотіла тривожити, бо найбільше мені допікали слова чоловіка, він не оминав можливості словечко про мого брата сказати.
Як ви вже зрозуміли, тепер гроші вже знадобилися мені. Діти у брата попідростали, вже не така там біда, як колись. Я прийшла в суботу до них додому, посиділи, попили кави з тортом(я сама принесла) і я закликала Мирона на бік, щоб переговорити.
Я бачила, як він знітився і бачила як на мене дивилася його Леся, але я ж не чуже прийшла просити.
Я йому все пояснила, мовляв, так і так, мені треба грошей, маю через два тижні ставити донці брекети, а то задоволення не з дешевих. Кажу:
– Мироне, я все розумію, що тобі непросто, але зрозумій і мене, така навкруги дорожнеча, та ще й на зуби малій мушу тратитися, віддай мені те, що я тобі позичала.
Брат згідливо покивав головою, щось там бурмотів, що попробує знайти, чи десь перезичити. З тим я й пішла додому, а вже вчора ввечері мені дзвонить і каже, що віддасть мені в гривнях, по курсу 14 року. Я аж присіла. Та тоді долар коштував десь 13 гривень. Що я зараз за ті гроші зведу до купи?
Де 2600 а де 7600?
Я йому сказала, що хай мені ті дві тисячі навіть не несе, бо я їх не прийму. Хай дає мені, як брав – у валюті, або не дає зовсім, бо то на сміх людям. Але тепер я собі буду знати, якого доброго я маю брата. Хіба я не правду кажу?
