Мами не стало пів року тому і вона й так прожила дуже довге життя, бо дев’яносто років, то ще треба в Бога допроситися аби при добрій пам’яті і на своїх ногах дожити. Я дуже рідко приїздила. Адже живу в сусідній області, там вчилася і так заміж вийшла. Все моє життя вже не вдома.
Мамою опікувався брат, який лишився в селі, але мама чомусь не лишила хату йому, а переписала мені. в цьому й причина його частих дзвінків.
– Галю, що ти надумала? В хаті треба жити, а я й так маю купу клопоту по господарці, що я ще буду за хатою дивитися. Продавай. Хай хтось живе. Але не дай нашому обійстю зарости кропивою та дрисеном.
А я ніяк не наважувала продати. На поминках таким рідним від хати повіяло, що наче ти маєш продати доброго друга. Але ж як жити в старій хаті, коли я вже так до міста звикла?
Та й життя моєї доньки тут, он вона вже дітей одружила, скоро будуть онуки у неї, я в тому певна. Приходить до мене і я так само маю ще інтерес і до подруг піти, по місту погуляти. Моя квартира – моя радість.
Все тут моє, так як я собі задумала зробити і як були кошти, то так і є в моїй квартирі. Звичайно, тут не видно чоловічої руки і часто майстри аж за голову хапаються, що у мене з трубами та проводкою, але ж живу.
З чоловіком я давно розійшлася, ще моя донька була малою. Не захотіла я ті концерти дивитися, що він мені влаштовував, а до розуму ставати чоловік не хотів.
Я кілька років те й робила, що просила його одуматися, поки мені хтось не сказав:
– А чого йому кидати, якщо ти побурчиш і перестанеш, зате все випрано, випрасовано, їсти є що і тільки він собі королем ходить.
І так мене це аж обурило – а як може бути інакше, якщо це мій чоловік і батько моєї дитини?
– Ну то й живи так і нікому не плачся.
І слова мені ті з голови не виходили, що його все влаштовує і він нічого міняти не буде.
Я довго думала, але не наважувалася нічого робити, а потім все вийшло якось саме собою – на ранок після концерту спакувала його речі і сказала, що або він приходить до мене людиною, або я його бачити більше не хочу.
І так всі ці роки й не бачила….
Кожна людина робить свій вибір і зараз я маю теж зробити свій вибір – вернутися чи ні до дому.
Коли їхала, то була певна, що продам хату. А що? Хата без вигод, то чого думати?
А потім серце тьохнуло, як тільки побачила знайомі обриси району, впізнавані назви на табличках сіл, будинки, які так характерно побудовані біля самої дороги, ця земля, що наче пух куриться, так і хочеться залізти в неї босими ногами.
Брат хату натопив, хоч була вже пізня весна.
– Знав, що ти приїдеш, а ти тепло любиш.
– Дякую.
Як тут все спокійно аж незвично і незвично рідне. Я ж усе це мала забути, я ж так давно звідси поїхала, а в шафі й досі мій старий плюшевий обруч, пам’ятаєте такий широкий, темно-фіолетовий?
Старі іграшки «бурульки» в коричневому папері, облізлі олені на стіні.
Повимивала підлоги, провітрила хату, сіла на порозі, широкий ще, хоч і витоптаний посередині. Аж наче тиск внормувався так мені добре стало.
Не продам.
На вечерю прийшов брат з жінкою, його син, онуки бігали по подвір’ю. Ми гомоніли як і колись, хто де, і що робить. І в селі є свої сенсації, але вони якісь такі милі і прості, як виявляється. Як же я спішила, метушилася. Не встигала, але тут якось все так, як і мало бути, як виявляється.
Не продам, хоч може й пожалкую, чи ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
