Ця суперечка трапилася на церемонії за свекрухою, вона останнім часом жила від курсу до курсу і не дочекалася одужання. Я бачила, що вона була завжди бліда. Але от навколо її хати буяли квіти, навіть попри канаву висіяла чорнобривці. І тоді я й сказала, що ці квіти ростуть як бур’ян і де посієш – там вони й приймуться, тому посіяти їх біля канави – то вже аж дуже треба хотіти себе показати.
І тут Ірина на мене як гляне і каже:
– Та що ти розумієшся в квітах? Ти попробуй сама посади щось. А тоді говори. Та за тобою бур’ян рости не буде!
Так вона натякала на те, що я вже п’ятнадцять років живу з Богданом і у нас нема дітей, хоч ми обоє ні на що не скаржимося.
Спочатку ми й не звертали уваги, що не маємо дітей – жили собі в місті і чудово почувалися: кафе, кіно, прогулянки. Вихідні пролітали і робочий тиждень тягнувся довго, однакові клопоти і радощі.
І отак однаковість привела до того, що одного чудового дня у нас не стало з Богданом ніяких тем для розмови. Розумієте, я вже знаю, що він скаже, я знаю його міміку, я знаю його звички, я знаю, навіть, про що він думає. Так само і зі мною – я перестала бути якоюсь загадкою для нього, все абсолютно просто і відкрито.
І ось тут постало питання про дітей, щоб хоч якось нам стало цікавіше. І наче стало – ми почали старатися, але результату ніякого. Ми тоді до спеціалістів, а вони й кажуть, що в чому причина – не відомо.
І ось тут вже всі дізналися, що з нами і давай оце мниме співчуття, і притишені голоси, і вихваляння дітьми.
Непотрібні поради, на кшталт, кудись поїхати і змінити обстановку чи поїхати на прощу.
Все це привело лише до того, що я навчилася добряче відповідати всім порадникам, які й замовкали. А далі я вже й не спинялася, чомусь стало мені сумно, що всі навколо дітей мають просто так, а я ні. І тепер мені прийдеться шукати нового чоловіка, а Богдану жінку, щоб були діти, а я не хочу когось іншого, я хочу жити зі своїм чоловіком.
І ось це все й зіпсувало мій характер. Всюди бачила марність зусиль і ось тоді не стрималася стосовно свекрухи. Навіщо марнувати останні дні на те аби висіяти квіти, яких може, й не побачиш?
І так мені ті чорнобривці стояли перед очима, а ще більше слова братової. Я сиділа на лаві біля хати і дивилася на те, що лишилося після свекрухи: акуратний розсадник, квіти, лад у хаті і на подвір’ї. Як вона те все підтримувала і для чого? Але що вона могла робити натомість?
Дивитися на чуже життя в телевізорі і просто лежати на ліжку.
Я до того ніколи не жила в селі і не мала ніякого бажання лишній раз поворухнути пальцем, коли сюди приїжджала, могла просто лежати в гамаку, йти на озеро і допомогти з приготуванням їжі. Чим же я була зайнята? Та, по суті, й нічим. Просто дні пролітали як один, нічого не змінювалося і ні за чим не переживала.
А свекруха дивилася в вікно і мріяла, що де посадить, копала і садила, полола, дивилася, як спинаються паростки, як бубнявіє пуп’янок, як розпускається квітка. Чим не мета в житті?
Я попросила чоловіка не продавати будинок.
– Мені хочеться тут бути, Богдане, не знаю чого, але я хочу.
Він тільки стинав плечима. І тоді, коли я навесні їхала садити квіти, і коли читала все про сад суцільного цвітіння. І через два роки у мене так само буяли квіти, братова аж рота роззявляла та все просила у мене паростки і я тому лише тішилася, бо краси має бути навколо багато, вона допомагає пережити все.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота