– Скажемо, що нема, – говорить він, а самому не хочеться казати Василині, що він вже позичив місяць тому їй гроші, а вона знову лізе.
Семен вийшов на подвір’я та привітався з Марусею. Вона почала здалеку, отже прийшла гроші зичити, а не віддавати. Семен чітко знав, що ті гроші вона йому вже й не віддасть, а він сам не скаже братові, бо той лише нервуватиметься.
Тисяча зараз вже й на гроші не виглядає, а стосунки між чоловіком і жінкою може зруйнувати.
– Слухай, Маріє, я тобі того місяця зичив, а ти знову прийшла? Твій чоловік за кордоном на заробітках, а ти приходиш зичити гроші до мене.
– Та що він там того передає, – жаліється Марія, – а діти їсти хочуть.
Семен хмуриться, бо на дітях він завжди м’якне, але тут виходить Василина і чує останню фразу Марусі.
– Якщо діти хочуть їсти, то хай їдять вдома, а не носять торби з магазину з чіпсами та колами. Мої те бачать на неділю чи свята, а твої, якби мали тата за кордоном. Лавочка закрита, – обрубала і пішла геть.
Марія сумно почимчикувала геть і по дорозі вже метикувала в кого б ще зайняти. Насправді вона лукавила, що Андрій мало пересилає. Просто вони нарешті почали мати те, що завжди хотіли – досхочу солодощів, купа гарного одягу, взуття, дорогі телефони і нові комп’ютери.
Від цього дуже важко відмовитися і знову почати економити та відкладати гроші. Тому вона отак і ходила та позичала, щоб потім знову ходити і віддавати.
Прийдеться з дітьми поговорити аби брали чорні пакети, коли йдуть в магазин, бо, бач, все бачать та обговорюють. І телефони хай в школу не беруть, а з старими ходять. Яка ж це несправедливість – всім можна гарно жити, а їм ні? Що за люди пішли, лиш би в зубах носити, а свого під носом не бачать.
Але Василині вона не пробачить її слів, вона ще сильно пожалкує за свої слова.
Марія покрутилася та перезичила і перепозичила грошей і зателефонувала до Семена. Дітей відправила до мами і залишилася вдома сама, накрила на стіл та гарно вдяглася. Ой, покаже вона Василині, що таке ділитися.
Семен спочатку не зрозумів, що відбувається і чого Марія така зичлива та приємна, до столу припрошує та наливає.
– Ой, Семенку, ти мене так виручив, так виручив. Золоте ти маєш серце, не те, що твоя жінка. Не вміє вона поцінувати гарного чоловіка, – в очі дивиться та за руки гладить Семена.
Той аж поперхнувся, бо мало того, що йому слів таких ніхто не казав років двадцять, а отак ніжно за руку тримався хіба з Василиною і то до весілля.
А Марія підсувається та парфумами квітне, та очі горять іскрами, а губи такі червоні. Тоне Семен в цьому напливі чар і мало серце йому не стає.
Паморочиться в голові та спирає дихання, передчуття невідомого заставляє тремтіти руки. Вже Семен і очі закрив, вже й Марія вії прикрила, ось-ось збудуться всі явні і неявні бажання.
А далі Семен як зірветься та навтіки.
Марія тільки очима закліпала і нічого не розуміє – вже на гачку був і тут зірвався, що не так зробила? Не встигла й до дверей підбігти і перепинити чоловіка, поки той взувається. Але склалося враження, що той побіг босий.
Плюнула спересердя – і ото вона для чого голубці крутила та нігті малювала? Ледве в сукні не задихнулася – так живіт втягувала, лиш би виглядати стрункішою.
А оце одоробало навіть не оцінило. Звикло бачити перед собою Василину і вже не знає, що таке гарна жінка.
А Семен притьмом додому і Василину за згрубілу руку та до хати…
Фото: Ярослава Романюка.
