“Буду оце город садити” – гірко зітхає мама і робить паузу довгу. Десь тут я вже повинна була би сказати, що ми з сім”єю приїдемо і допоможемо, але я мовчу. “Оце вчора зле стало так” – знову мама до совісті моєї заклик робить, але я ще ні слова не відповідаю і зрештою вона вимикає зв’язок. Могла би я і приїхати і тих 10 соток мамі картоплі посадити, та вже хай тим брат мій старший займається, адже саме для нього мама все життя своє гроші заробляла.
Ніколи мама між мною і братом різниці не робила. Принаймні, доки я росла, то не відчувала, що є дитиною від першого її, невдалого шлюбу, а от Антон – дитя щасливих взаємин.
Вітчим також ставився до нас однаково. Хай і прожити їм з мамою відведено було усього 12 років, та я про той період пам’ятаю тільки хороше і світле.
Так склалось, що тата свого я й не пам’ятала, зате у моєму житті завжди була присутня бабуся по татові. Вона також гарно ставилась і до мене і до брата мого, дарувала нам подарунки на свята і ми в неї гостювали на канікулах вдвох. Та й мама моя її все життя не інакше, як “мама” кликала.
Ідилію було втрачено тоді, як бабуся по татові на мене свою однокімнатну квартиру переписала ще за життя. Я саме в місті навчалась, жила біля неї, а їй все гірш і гірш. Хай два роки, але я бабусю свою ніби як догледіла, хоча вона ходила до останнього дня.
— Аби потім ти не бігала з папірцями, то вже зараз на тебе все оформимо.
Я тоді найменше думала про те, що стану власницею однокімнатної квартири у столиці. Хвилювала мене більше бабуся, її стан здоров’я і те, аби вона була зі мною якнайдовше.
Ну а коли бабуся відійшла у кращий світ, мама моя вперше і сказала, що варто було б те житло продати і розділити гроші навпіл між мною і братом. Можливо, я б і погодилась те зробити, якби не Остап, мій наречений. Він саме зробив мені пропозицію.
— Так, а де ти тоді будеш жити? – здивувалась моя свекруха майбутня. – Мама тобі якийсь інший варіант пропонує? То ж твоє, до чого тут брат?
Я матері відмовила, пояснила причину і чекала чого завгодно, але не такої реакції. Мама раптом заявила, що я повна копія свого батька і вона гірко в мені розчарувалась. Уже за два місяці мама поїхала на заробітки в Італію, адже треба було вчити мого брата і в майбутньому придбати й для нього житло, адже я квартиру вже мала, а то буде несправедливо, якщо Антон не матиме свого кутка.
15 років моя мама заробляла гроші в Італії. Усе зароблене до останнього євро вона передавала брату моєму. Він і вивчився і квартиру придбав двокімнатну і справу свою відкрив.
Мама ж зі мною спілкувалась, але щоразу в розмові хвалилась успіхами Антона і наголошувала, що мусить йому допомагати, а я вже маю все.
Ну а брат мій теж молодець. Розкрутився він гарно. Вони із дружиною зайнялись машинною вишивкою, мали свій цех і найманих працівників досить. Але нині він усе що мав в Україні продав і виїхав за океан. В Канаді він уже другий рік, починає життя з нуля.
Мама ж моя приїхала з-за кордону не така вже й молода і здорова, як їхала туди. Антон далеко, а єдина рідна людина, яка поруч є – я.
Так, нині моя мама вже жінка у віці і не має гарного здоров’я. Вона одна живе у селі і їй потрібна допомога. Я це знаю і розумію, та я не поспішаю їхати. Не рушаю на поміч, ні коли вона натякає, ні коли говорить уже прямо.
Не подумайте, я не серджусь на неї, просто не маю часу. Ми із чоловіком узяли квартиру більшу і нині повинні виплачувати чималу суму щомісячно. Я працюю і беру підробітки, часу на поїздки у нас просто немає.
Мені шкода маму, але коли вона починає просити про щось я мовчу. Вважаю, що я їй нічим не завинила. Є Антон в якого вона вкладалась усі ці роки. До чого тут я?
Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
