Вона вже кілька років заходить в цей автобус на одній і тій зупинці. Вона може бути в різному одязі, мати інший колір чи довжину волосся, але він відчуває, що вона є на зупинці. Щось заставляє його підняти очі і зустрітися поглядом з нею. Вона не відводить очей, тепер не відводить. Раніше байдуже оксидувала поглядом салон на наявність вільних місць, але ж це година-пік. А він височіє в кінці салону, його важко не помітити через зріст.
Він часто щось вигадував аби відтягнути момент знайомства, мовляв, як сядуть в один тролейбус, то підійде і познайомиться, або як зустрінуться в місті, то підійде і познайомиться. Але доля зводила їх лише в автобусі.
А одного дня хвиля людей прибила її аж до нього. Це була така радість, бути біля неї і вдихати її парфуми. Напевно тоді вона вперше не відвела погляду і тепер вони ніби старі знайомі «кивають» один одному поглядами. Він придумує якусь історію про неї і думає чи вона щось придумує про нього, бо він звичайний офісний працівник, що мріє про кар’єру в ІТ.
Він би побіг за нею, але не встигає на роботу, вічно спізнюється, певно через те, що вичікує на який маршрут сідає вона.
Коли вона не їздить, то він переживає чи з нею все гаразд і по втомлених очах дізнається, що то банальна застуда.
А потім вона взагалі перестала їздити і він запідозрив найгірше – вона пересіла на чиєсь авто. Через кілька місяців він таки побачив її і її рука, що міцно трималася за поручні яскравіла обручкою на безіменному пальці. Тоді він вперше встиг на роботу.
А далі вони почали здибатися в місті, але він не підходив знайомитися, бо ж жінка при надії, вже пізно. Далі бачив її з малюком і неймовірно щасливу, а він так і не ставав ні успішним, ні щасливим.
Просто цікаво, а якби він з нею хоч раз заговорив?
Фото ілюстративне.
