Літо. Подруги Зоя та Галя приїхали на південь у довгоочікувану відпустку. Кімната невелика, проте зовсім близько до моря. Цілими днями валяються на пляжі. Шкіра вже шоколадна, а бажання засмагати і лежати на піску дедалі більше. Опівдні. Сонце пече, все довкола плавиться, навіть повітря. Воно гаряче, мов у парилці. Важко дихати.
— Все, я більше не можу, — заявляє Зоя, піднімаючись з рушника, — Давай, кудись сходимо. Тут таке пекло, що скоро перетворимося на сухарі.
— Я згодна, — відповідає Галина і пропонує, — Ходімо в кафе. Там прохолодно і заразом поїмо, бо пора вже обідати.
Подруги вирушили до місцевого кафе, там можна було посидіти в тіні і смачно перекусити. Таких бажаючих, як вони, виявилася довга черга. Стоять, чекають.
Коли дівчата лежали на пляжі, Зоя прикривала голову книгою ховаючи її від пекучого сонця. Дівчина, як на зло, забула вдома капелюх. Тому мружилася і терпіла.
— Гаразд, ти стій, — командує Галя, — А я поки збігаю куплю нам по морозиву. Поки стоїмо, трохи охолонемо.
— Давай, я з тобою? – пропонує Зоя, – Ми ж швидко.
— Е, ні! — Навідріз відмовляє подруга, — Ти, подивися, скільки народу. Нас просто потім ніхто не пропустить. Залишайся тут!
Подруга пурхнула. Зоя залишилася нудьгувати. Стоїть, біля нагрітого бетонного ґанку, під палючим сонцем. Черга не рухається. Примружилася.
Дзвін у вухах, у голові все помутніло. Вона опинилася далеко в морі. Берега не видно. Лежить на воді, тільки вода чомусь прісна. Зробила кілька ковтків. Відразу відчула себе бадьорою. Добре. У небі величезна гарна веселка, і вода переливається, мов різнокольорові скельця в калейдоскопі. Дуже красиво довкола. Легкість, вона немов пір’їнка гойдається на хвилях, і відчуває таке щастя. По веселці йдуть люди. Серед них бачить батька, якого не стало рік тому. Він обертається, і, посміхаючись, махає їй рукою.
Раптом чує голоси згори.
— Сюди, сюди! — Вигукують вони хором, — Давай руку! Піднімайте її.
Якісь руки обіймають і тягнуть Зою в човен. Вона впирається, не хоче в човен, а голоси все виразніші і виразніші, в основному жіночі.
— Хто має нашатир? — Не вгамовуються вони, — Води їй, води!
Дівчина прийшла до тями, розплющила очі.
— Фух, подруго! — Видихнула Галя, — Ну, ти й налякала мене! Я думала вже все.
Зоя зі здивуванням та розчаруванням бачить, що сидить на ґанку кафе, а не в морі.
— Це був сонячний удар, люба! — бурчить подруга, і повертаючись до інших дякує, — А, я ж тобі казала: «Бери капелюх, бери капелюх!» — а ти мені: «Та, ну!» От і отримала. На морозиво лизни. Як ти?
Народ відступив.
— Галочко, — задумливо каже Зоя, — Я бачила там тата. Його вже майже рік, як немає, а він так і залишився молодим.
Дівчата нарешті увійшли до кафе та сіли за столик. Зоя знову згадує цей несподівану зустріч зі своїм батьком.
Через тиждень після того, як Зоя попрощалася з татом. Під ранок, у незрозумілому напівсні, вона гарячково кидається в якомусь лабіринті коридорів. Кудись біжить, навіщо не пам’ятає, знає тільки, що їй потрібен телефон. Дуже потрібен.
Забігає до незнайомої кімнати. Бачить на стіні висить допотопний телефон, старий облізлий. Радіє. Знімає слухавку та вигукує:
— Алло! Алло!
— Ну! Зоє, що трапилося? — Відгукується голос батька, — Ти заспокойся й говори. Я чим зможу допоможу.
Батько був за життя не надто балакучий, і коли збирався щось запитати, то завжди починав розмову з короткого «Ну». Дівчина зраділа, що виразно чує голос батька з усіма його знайомими інтонаціями. Зою, мов прорвало. Вона квапливо розповідає про все: про себе, про маму, про двоюрідну сестру Любу — його племінницю, яка успішно захистила диплом через три дні після того, як його не стало. Він із нетерпінням чекав цього дня, але так і не дочекався.
— Тату, уявляєш, — сміється вона, — Люба здобула червоний диплом, як і обіцяла.
Потім осіклася, неначе прокинулася.
— Але ж, ти, тату,— тараторить у слухавку, — Тату, тебе ж більше немає! Ти не можеш зі мною говорити. Хіба таке буває?
– Буває, – відповідає батько, – Якщо дуже чогось хочеш, то буває, доню, буває.
Ще за життя батько не вірив у всіляку містику, був матеріалістом, дивно, що тепер, він запевняє її у протилежному. Прокинулася, а на душі так добре, як у дитинстві на колінах у батька.
Дівчата сидять у кафе. Зоя дивиться туди, де над водою стояла величезна веселка. Її не відпускає відчуття, що батько все ще дивиться на неї.
Фото ілюстративне.
