fbpx
Без категорії
Через тиждень уся вулиця проводжала жінку, що злягла місяць тому, в будинок для престарілих. Син з дочкою так і не приїхали…

Вечір нечутно огорнув сутінками сади. Важка завіса ночі безцеремонно впала на землю, аж повітря забракло в гpудях. Та вже через мить від берега повіяло річковою прохолодою, однак оцінити це сповна, після денної спеки, зміг далеко не кожен – хіба що якась закохана парочка, що неквапом прогулювалася вулицею, зміненою темрявою до невпізнання.

…Жінка лежала під самим вікном на високо підбитій подушці, і вслухалася у звуки літньої ночі. Вона любила ці перші години тиші й спокою. То вже потім, під ранок, думки, заполонені відчаєм та образою, заважали дихати. І тоді, здається, відчувався дотик самотності – липкий, надокучливий.

Сама! Як пальчик… Нікому не потрібна. Хіба я таке заслужила, діти мої? Обережно підкрадаються думки, а за ними – спогад за спогадом. От вони втрьох, з одного боку донька, з другого – син, женуть на ставок гусей. Не встигли дістатися берега, як по воді заплескав дощ. Біжать назад, тікають від прохолодних, важких крапель. А на столі у світлиці вже наліплені з вишнями вареники. Тільки кинь в окріп, і за хвилину готові. Сміється малий, бо теплий вишневий сік забризкав йому кирпатого носика… Донька – з косою за пояс.

Щовечора розчісувала їй пшеничні хвилі волосся, заплітала у декілька кісок, щоби на ранок кучерявилося й звивалося.

Минулося все… Повиростали діти й майнули в світи. Донька тепер за кордоном – старого, немічного італійця доглядає. Син з родиною в сусідній області мешкає. Як давно їх бачила! Як хочеться хоч на хвильку пройтися рука в руку дощовим берегом та сісти разом за «вареникову» вечерю!

«А з чого тих вареників навариш? – недоречна думка. – Ген, вишня давним-давно всохла»…

Самотність. Підступна, хитра й безжалісна, її очі – в кожному кутку. Жоpстокі, застиглі, як у куниці, що витріщилася на купку жовтодзьобих курчат, тільки-но випущених під сонце. Вона то навалюється непомірним тягарем, то лоскоче душу, як та русалка в купальську ніч парубка, що заблукав.

Жінка простягає руку до стола, навпомацки дістається до склянки: пересохло в горлі. Склянка порожня!

Відро з водою, принесене звечора далекою родичкою, стоїть неподалік – на відстані простягнутої руки. Вона намагається дотягнутися до нього, але склянка зрадливо вислизає із неслухняних пальців і розбивається об підлогу.

Хвоpа не любить цього найбільше: коли від власного безсилля та розпачу хочеться кричати на весь світ, розірвати криком стужавілу завісу ночі й догукатися до доньки, що гроші заробляє в світах, до сина, що сім’єю своєю опікується.

– Доню, що ж мені робити самій, немічній, нікому вже не потрібній?! Приїхала б, аби тільки побачити тебе. Мені здається, що я навіть звестися сама на ноги змогла б, якби поглянула тобі у вічі.

А попід самий світанок, коли душа, знеможена, зболена за ніч, задрімала, присів на край вікна сон. Йде вона, молода, ще здорова, пшеничним полем. І така дорідна по нім пшеничка, таке колосся, налите сонячною силою, що так і хочеться притулитися до тих колосків чолом. А небо вгорі – глибока блакить.

Й блакить очей – волошок при дорозі. І вона така легка, як вітер. Де й ділися важкість у ногах і безсилля. Коли це вдалині – кінь. Білий, з розкішною гривою. Він непокірно пряде вухами й косить бузковим оком. Як вітер пронісся, як вихор. Озирнулася за ним, а він уже на повідку у сина, йдуть разом до неї. Вона біжить густющою пшеницею, зачіплюється за стебла, падає, зводиться і знову біжить. І донька десь узялася, махає привітно рукою, до себе кличе. Ще декілька кроків. Ще один… І раптом замість золотавих розливів пшениці – стерня, почорніла від дощів, убога, без жодних ознак життя. Ноги ж як pанить безжально! І коня вже немає. Натомість з іншого кінця, де ще хвилюється хлібна нива в очікуванні дбайливих людських рук, починає мчати, наростаючи, табун диких коней, не приручених, норовливих, як сама доля. Мов грозова хмара, змітають коні на своєму шляху все живе, навіть стерні після себе не залишають – тільки чорну пустелю. І вже небо злилося з землею. І світу білого не видно. А діти де ж? Господи, та вони ж там, у самому центрі пeкла! «Доню! Сину! – голос розливається на увесь світ. – Озвіться!»

– Що з тобою, сусідко? – до тями хвоpу привів голос давньої подруги, котра зараз найбільше їй допомагає. – Візьми води, напийся. Ти когось гукала уві сні…

– Дітей гукала, кого ж іще? – мовила ледь чутно.

– Приїдуть колись, – заспокоює сусідка, – знову їм дзвонили. Дочка сказала, що ще грошей трохи треба заробити, бо на інше, краще, місце влаштувалася. А в сина хлопець вступає на юриста, треба не проґавити…

– А я чогось зовсім розклеїлася. Мабуть, не дочекаюся.

…Рипнули сінешні двері. Хтось із сусідів приніс сніданок. У хвоpої потекли сльози. Вони скапували, як тихий весняний дощ, невтішні й гіркі. Десь під вечір до кімнати зазирнула племінниця, сказала, що тітці буде краще в будинку престарілих, куди неважко оформитися. Там і догляд належний, і лiкування.

– Побудете, поки приїде хтось з дітей. Самі ж бачите, що нікому вас, нерухому, доглядати. Коли вдень ще хтось зазирне, то вночі…

Не заперечувала, не допитувалася. Бездумно дивилася в стелю, а на кінець тихо мовила:

– Що б то сон мій означав? Не інакше, як у котрогось з дітей лихо сталося…

Читайте також: Я зібралася з духом і вирішила дітей провчити. Поїхала в турагенцію і купила «гарячу» путівку в Єгипет аж на 12 днів. Попередила про поїздку тільки сусідку, взявши з неї обіцянку не розголошувати, де я. Залишила їй ключі від квартири, щоб доглядала за вазонами, а сама — в авто і гайда в аеропорт у Бориспіль

Повела плечима гостя й заходилася у кімнаті прибирати. Швиденько впоралася із роботою, поправила ковдру на хвоpій і тихенько зачинила за собою двері.

Жінка одразу ж відкрила очі, як тільки біля хвіртки стихли кроки. Поглянула у вікно, зачепившись поглядом за краєчок вечорового неба, зітхнула. А тим часом самотність вже примостилася на постелі, дихала гаряче в обличчя, не даючи знову поринути в сон. Може, цього разу він буде добрішим…

Через тиждень уся вулиця проводжала жінку, що злягла місяць тому, в будинок для престарілих. Син з дочкою так і не приїхали…

Автор – Наталя ГЕРМАК.

За матеріалами – Українське слово,

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook