Будильник настирливо дзеленчав на тумбочці, і мені довелося вистромити руку з-під теплої ковдри, щоб намацати кнопку вимкнення. Я повернулася на бік, намагаючись зловити останні хвилини ранкової дрімоти. З коридору почувся шурхіт — мама вже давно прокинулася і поралася на кухні, гриміла посудом та переставляла дечка.
Я неохоче піднялася з ліжка, накинула халат і попленталася вмиватися. Вода трохи привела мене до тями. Коли я зайшла на кухню, на столі вже стояла велика тарілка зі свіжими, гарячими сирниками, а поруч паралельно парувала велика чашка чаю.
— Жанно, ну скільки можна сидіти у ванній? — мама навіть не повернулася, продовжуючи протирати рушником чисті склянки. — Тобі за пів години виходити, знову будеш бігти на свій автобус і нервувати. Потім весь день голова болітиме.
Я мовчки сіла за стіл, підсунула до себе цукорницю і налила в міцний чорний чай трохи молока з пакета. Думки про те, що за кілька хвилин треба знову одягати цей строгий сірий костюм і йти в контору, викликали тремтіння в тілі. Останні місяці перетворилися на суцільне випробування для моєї нервової системи.
— Розумієш, мамо, — я повільно розмішувала цукор, дивлячись, як кружляють чаїнки, — я більше так не можу. Щоранку одне й те саме. Ця паперова робота, звіти, таблиці… Мені здається, що я марную час. Хочеться займатися чимось нормальним, щоб хоч якийсь сенс у цьому був, а не просто рахувати чужі гроші та вислуховувати претензії від ранку до вечора.
— Всі так живуть, Жанно, — зітхнула мама, присідаючи на краєчок стільця навпроти мене. — Тобі платять вчасно, офіційно оформлена, стаж іде. Що ти вигадуєш? Зараз не той час, щоб розкидатися такими місцями. Поїж краще, а то все охолоне.
Я подивилася на рум’яний сирник, але апетиту не було взагалі. В голові крутилася лише одна думка, яка визрівала вже добрий місяць. Колектив у нас був специфічний: постійне обговорення того, хто в чому прийшов, хто скільки заробив і чому керівництво когось виділяє. Плітки за спиною, дрібні капості з документами, коли хтось спеціально міг переплутати папки на твоєму столі, а ти потім виправдовуєшся перед начальством. Щодня я поверталася додому абсолютно порожня, без жодного бажання з кимось розмовляти. Мені просто хотілося закритися в кімнаті й вимкнути телефон.
«Чому я маю терпіти це ще один день?» — раптом подумала я, і від цієї думки всередині все полегшало. Я швидко допила чай, взула туфлі, накинула плащ і вийшла з квартири, навіть не дослухавши мамині наздогінні нагадування про парасольку.
До офісу я діїхала швидко. Піднімаючись сходами, я відчувала, як калатає серце, але рішення вже було прийняте.
Зайшовши у свій кабінет, я навіть не вмикала комп’ютер. Просто взяла чистий аркуш паперу, швидко написала стандартний текст заяви про звільнення за власним бажанням і, не даючи собі часу передумати, пішла до кабінету завідувачки.
Любов Гнатівна сиділа за своїм великим столом, заваленим теками, і щось помічала червоною ручкою. Вона підняла на мене очі, коли я поклала листок прямо поверх її паперів. Вона взяла заяву, прочитала її один раз, потім перевернула і знову подивилася на мене через скельця окулярів.
— Це що за демарш, Жанно? — її голос звучав сухо й роздратовано. — Щось не влаштовує? Ми ж тільки минулого тижня обговорювали новий графік звітів. Куди ти зібралася посеред кварталу?
— Я вирішила піти, Любове Гнатівно, — спокійно відповіла я, хоча пальці на руках трохи тремтіли. — Підпишіть, будь ласка. Я відпрацюю скільки належить за законом, якщо треба.
— Ну, справа твоя, — вона різко крутонула ручкою і поставила свій розмашистий підпис у кутку аркуша. — Тільки май на увазі, назад я тебе не візьму, коли побігаєш по співбесідах і зрозумієш, що нормальну роботу зараз знайти важко. Потім не приходь проситися.
— Не прийду, — коротко сказала я, забрала свій екземпляр і вийшла з кабінету.
Коли я вийшла на вулицю, мені здалося, що навіть дихати стало легше. Мені було абсолютно байдуже, що зараз почнуть говорити колеги, як вони обговорюватимуть мою заяву і шукатимуть приховані причини. Мені просто хотілося пройтися містом.
Я пішла по тротуару вниз до перехрестя. Вже кілька тижнів поспіль я проходила повз невеликий магазинчик на розі. На його скляних дверях висіло оголошення, написане від руки на аркуші з зошита: «Потрібен працівник». Кожного разу, поспішаючи на роботу, я заглядала у великі вітрини, де стояли вази з різними квітами, декоративна зелень та готові букети у крафтовому папері. Мені завжди хотілося спробувати себе в чомусь такому, де немає сухої математики та вічних інтриг.
Я штовхнула двері. Зверху тихо дзинькнув маленький дзвіночок. Усередині було прохолодно, пахло мокрою землею та зрізаними стеблами. За стійкою нікого не було, але через хвилину з підсобного приміщення вийшов чоловік. Він був невисокого зросту, у фартусі поверх простої сорочки, з короткою стрижкою і дуже спокійним поглядом.
— Доброго дня, — він посміхнувся і поклав рушник на стіл. — Шукаєте щось конкретне чи допомогти з вибором?
— Доброго дня, — я трохи зніяковіла, бо все це відбувалося дуже швидко. — Я насправді з приводу оголошення на дверях. Ви ще шукаєте людину?
— Шукаю, — він уважно подивився на мене, оглядаючи мій строгий офісний одяг. — Мене Юрій звати, я власник цього закладу. А вас?
— Жанна, — відповіла я і зробила крок ближче до стійки. — Я щойно звільнилася з контори тут недалеко. Економіст за освітою. Досвіду роботи з квітами у мене немає, але я дуже хочу навчитися. Мені набридли папери.
Юрій трохи підняв брови, очевидно, не очікуючи такої відвертості від першої зустрічної.
— Економіст — це непогано, — він підійшов до однієї з ваз і витягнув кілька гілок. — Мені тут якраз з обліком іноді важко буває. Але головне — це все-таки робота з клієнтами та з матеріалом. Ось, тримайте. Спробуйте зібрати щось просте, на свій смак. Подивимося, як ви взагалі до цього ставитеся.
Він передав мені кілька троянд, гілки дрібних білих суцвіть та кілька довгих листків. Пальці спочатку не слухалися, стебла здавалися занадто жорсткими, а колючки чіплялися за манжети моєї блузки. Я намагалася скласти їх так, як бачила колись на виставках чи в інтернеті — щоб квіти не тиснули одна одну, а виглядали вільно. Юрій мовчки спостерігав за моїми рухомими руками, спершись на прилавок.
— Ну ось, якось так, — я протягнула йому результат, відчуваючи, як червоніють щоки. — Напевно, не зовсім правильно за правилами флористики.
— Правила можна вивчити за три дні, — Юрій взяв букет, підрізав стебла секатором і поставив у чисту воду. — Головне — щоб людина не боялася роботи. У мене тут до вас було кілька дівчат, приходили, дивилися на ціни, питали про відсотки від продажів і одразу починали нити, що треба довго стояти на ногах. Мені такі не підходять.
— Я готова стояти, — швидко сказала я. — І вчитися готова. Мені дійсно це цікаво.
— Добре, Жанно. Давайте спробуємо, — Юрій кивнув своїм думкам. — З завтрашнього дня зможете вийти на стажування? Покажу вам, як чистити воду, як підрізати, де які замовлення записувати.
— Звичайно, я прийду, — я не вірила власним вухам, що все вирішилося так просто й швидко.
— Тоді пропоную зараз закрити магазин на пів години і зайти в кафе навпроти, — Юрій показав рукою на велике вікно, за яким через дорогу виднілася вивіска невеликої кав’ярні. — Обговоримо деталі, графік, зарплату, щоб потім не було непорозумінь. Якраз вип’ємо чаю, там непогані пироги з яблуками печуть.
Ми перейшли вулицю і сіли за кутовий столик біля вікна. Юрій замовив великий чайник з травами та два шматки пирога.
Розмова пішла легко, без офіційного напруження. Він розповідав про те, як починав цей бізнес п’ять років тому, скільки було проблем з постачальниками і як важко знайти нормальне приміщення, де взимку не замерзають рослини, а влітку немає задухи.
Я ловила себе на думці, що вперше за довгий час мені цікаво слухати про чиюсь роботу. Не було цих вічних обговорень, хто що сказав чи як на кого подивився. Все було просто й конкретно.
— Мені, до речі, ніколи не дарували нормальних квітів, — раптом сказала я, опустивши очі в чашку. — Тільки на роботі, коли скидалися всім відділом на день народження — зазвичай купували якісь три тюльпани в целофані, щоб просто відчепитися. Це завжди виглядало так формально.
— Це тому, що люди часто купують квіти просто як обов’язок, — Юрій серйозно подивився на мене. — А треба, щоб вони щось значили. Ну нічого, тепер ти сама будеш серед них щодня, ще набриднуть.
Ми просиділи в кафе майже до вечора, обговорюючи різні дрібниці: від того, де лежать запасні ключі, до особливостей догляду за кущовими трояндами. Коли ми вийшли на вулицю, вже почало сіріти, а на стовпах увімкнулися перші ліхтарі. Юрій зголосився провести мене до зупинки.
— Дякую за розмову, — сказала я, коли під’їхав мій автобус. — До завтра. Я буду о дев’ятій, як домовлялися.
— До завтра, Жанно. Головне — не спізнюйся, зранку привозять нову партію, треба буде все швидко розставити.
Вдома на мене чекала важка розмова. Мама, дізнавшись, що я дійсно написала заяву і вже знайшла інше місце, влаштувала справжній допит. Вона ходила за мною по кімнаті, розмахуючи руками, і згадувала всі можливі труднощі.
— Ти взагалі думаєш, що робиш! — майже кричала вона. — Продавцем у магазин? Після інституту? Що скажуть родичі? Ми ж стільки грошей витратили на твоє навчання, щоб ти в землі порпалася? Там же холодно постійно, протяги, вода! Ти собі всі пальці застудиш!
— Мамо, припини, — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все закипало. — Це моє життя. Мені там було погано. Я приходила додому і нічого не хотіла. Невже тобі краще, щоб я мала диплом і щодня плакала в подушку?
Мама нічого не відповіла, лише ображено грюкнула дверима своєї спальні. Я лягла в ліжко, але довго не могла заснути, прокручуючи в голові події дня. Було страшно перед невідомим, але водночас з’явилося якесь дивне передчуття, що я нарешті зробила щось правильне для самої себе.
Вранці я прокинулася за п’ять хвилин до будильника. У квартирі було тихо. Я швидко вмилася, одягла прості джинси та зручний светр, у якому буде зручно рухатися і працювати. Коли я виходила з кімнати, у передпокої зіткнулася з мамою.
Вона тримала в руках велику плетену корзину, з якої виглядали пишні, білі та рожеві хризантеми. Їх було так багато, що вони майже закривали її обличчя.
— Це що? — я зупинилася в дверях.
— Кур’єр приніс хвилину тому, — мама поставила корзину на тумбочку біля дзеркала. Голос її вже не був таким сердитим, швидше розгубленим. — Сказав, що це для тебе. Там іще записка якась між гілками стирчить.
Я підійшла ближче, протягнула руку і витягла маленький білий конверт без марки. Всередині на невеликому шматочку картону було написано всього кілька слів: «Новому працівнику для гарного старту. Юрій».
Я сховала записку в кишеню джинсів, посміхнулася мамі, яка все ще здивовано дивилася на квіти, і вибігла на вулицю. До початку робочого дня залишалося тридцять хвилин, і мені дуже не хотілося запізнюватися в свій перший день.
А що б обрали ви – роботу до душі чи високий заробіток? Чи можливо поєднати те і інше?
