Жила я, як кажуть, «як сир у маслі». Принаймні, так казали мені всі навколо. Подруги заздрили коли приходили до мене на гостину і дивились на мене з осудом.
— Мати такого чоловіка і виглядати от так? – перешіптувались в офісі. – У неї є власне авто, а вона в офіс на автобусі їде. Дивно якось. та я б на її місці.
Так, моє місце багатьом спокою не давало. В очах усіх подруг і знайомих, я не підходила до ідеальної картинки зовсім. а чим би я й підійшла.
Чоботи старі на мені, пальтечко теж не нове. Вічно з хвостиком, ні макіяжу, ні блиску в очах. Але от така жінка має такого гарного чоловіка, дім у два поверхи та ще й машину, яку з гаража не вивозить.
Але ж я взяла одного дня і пішла з того ідеального життя. Лишила дітей. двоповерховий дім, гарного чоловіка і втекла світ заочі. Біль того, не шкодую про те, що залишила все. Але розповім усе по порядку.
— Їй чоловік і дім збудував, і на море возив! — так казала його мати коли я на розлучення подала, – У неї все було для життя, ми її прийняли, обігріли, а вона от так із нами?
Слухаєш ту жінку і не посперечаєшся. Бо так як вона казала і які аргументи наводила, то так воно і було. Хіба треба уточнити деякі деталі.
Дім. Так, він був збудований. Але в цьому домі жили не лише я, мій чоловік і двоє наших дітей. Ні, у ньому була вся родина мого «благодійника».
Мати, бабуся, дідусь і його молодша сестра. А ще дві собаки й три коти, яких обожнювала сестра. Усі вони мали свої квартири, які здавали в оренду, але переїхали до нас, бо, бачте, їм так було зручніше. І якби ми розлучилися, я нічого не отримала б, бо будинок був записаний на його матір.
Готувати на цю ораву мала я. Сніданки, обіди, вечері — для кожного особисте меню. У бабусі з дідусем не все добре з травленням, тому їм потрібно було робити все м’яке.
Сестра чоловіка не їла м’яса, риби чи яєць. А ще потрібно було варити кашу для собак. І все це у вільний від роботи та догляду за дітьми час.
Город. Невеличкий клаптик землі, де я мріяла посадити квіти, був перетворений на город. Старше покоління вирішило, що там мають рости овочі, і доглядати за ними вони не могли у силу віку. Чоловік тільки підсміювався:
— Тобі ж подобається земля, то от і займайся.
Робота. Я працювала продавчинею у великому магазині. Цілий день на ногах. Додому після зміни йшла пішки. Автобусом я не їздила, бо чоловік вирішив, що 40 гривень на проїзд — це зайві витрати.
— Тут всього чотири кілометри! Наші діди по 15 км пішки ходили, і нічого! — казав він.
Діти. Вони швидко перейняли манеру спілкування свого батька та його родини. Вони зверталися до мене: “Ей, ти”. Я не мала права ходити до школи на батьківські збори — «Ще нас осоромиш», але водночас чоловік казав, що це «не чоловіча справа».
Поїздки на море. Так, вони були. Але я поїхала не відпочивати, а доглядати за бабусею і дідусем чоловіка. За два тижні я навіть не занурила ноги в воду. Для мене це було не відпочинком, а черговим випробуванням.
Одного разу я зрозуміла, що так більше не можу. Мені було 38, і я почувалася старою тіткою, яка завжди і скрізь була не такою. Я нікому не могла вгодити, скільки б сил не клала.
Того дня, коли я зібрала сумку, взяла документи і грош, я стояла на вокзалі і вперше за багато років відчула себе живою. Зателефонувала сестра чоловіка:
— Марина, ти куди це зібралася? У тебе ж діти!
— Я йду. І не повернуся. З мене досить.
Я вимкнула телефон і викинула сімку. ні соцмереж, ні зв’язку, ні адреси куди подалась. Я сіла в потяг і поїхала до кордону. Хотіла в гори, хотіла на волю. Туди де нікому не буду нічого винна. Де будуть бачити мене, а не мої обов’язки і те що я мушу робити.
Я поїхала до невеликого містечка в горах. Оселилась у невеликій прибудові, все на що вистачило грошей. Роботу знайшла швидко, вистачає віддати за оренду і на харчування.
Мій перший власний подарунок собі — це сукня. Купуючи її, я плакала, бо то була перша річ яку придбала не в секонді. Зібралагроші і таки оформила закордонний паспорт.
Я вже рік у Чехії. Працюю на заводі, орендую квартиру на двох із такою ж українкою-заробітчанкою. Не повірите – маю кавалера чеха. Пропонує переїхати до нього.
А колишній чоловік і діти? донька вийшла заміж нещодавно, я побачила у соціальних мережах, на святі були усі ті з ким я жила раніше, значить у них все добре.
Можливо колись я й пошкодую про те, що покинула той дім. Можливо колись я захочу побачити своїх дітей, але не зараз. Все що я могла, я їм дала, далі всі самі.
Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
