«Чого ти так вчинила, доню?», – я чула, як мама схлипує в слухавці, – «Ти моря ніколи не бачила?».
А я задумалася, а тоді й кажу:
– Ні, мамо, не бачила.
– Та хто ж тобі не давав з чоловіком поїхати?
– Ви.
Мама замовкла, а тоді й каже:
– Яка ж ти невдячна. Я ж для вас старалася, а ти он що наробила. Не приходь до мене, раз так.
Тут вже й я замовкла, бо мені нікуди було йти, раз так.
Я не знаю, як це все почалося, як я наважилася на такий справді дитячий вчинок, необдуманий і імпульсивний, а мені ж сорок чотири, чоловік, діти дорослі. Та й робота у мене, наче й цінують, а тепер як я маю все виправити?
Збирала речі в цьому прекрасному заміському будинку на березі моря і пригадувала нашу панельну квартиру з чоловіком. Наче й непорівнювані речі, але чомусь хочеться в ту панельку, хочеться минулого звичного життя.
Олег навіть не залишив мені й кількох євро, зібрав речі і пішов, а я від безвиході стала чекати на господарів, може, візьмуть мене прибиральницею?
А як же гарно все починалося: зустріч випускників, згадки юності, нагадування про наше з Олегом кохання, ці шалені очі, ці обіцяючи слова і ми вже за кордоном.
Позаду сім’я, а попереду щастя.
Ми з Олегом на випускному були парою, навіть думали, що будемо разом вчитися в університеті, але він не поступив, а мене закрутило студентське життя. Олег пішов на механіка, як і хотів його батько, який вже мав невелике сто біля дому.
Як він розповідав, з часом, його потягнуло не ремонтувати машини, а приганяти під клієнта авто, подорожувати Європою, насолоджуватися життям. Тепер він має свій магазин з продажу авто, живе за кордоном і мріє про щастя.
– Не щастило мені з жінками, не зустрічав більше таку як ти…
Він дивився мені в саму душу, наче питав – на кого ти мене проміняла?
– А як ти?, – вимовив вголос.
– Я добре. Чоловік і діти, працюю.
– Дуже цікаво, – засміявся він, а мені наче засвітило перед очима – це ж моє життя, нічого цікавого, ніякої події, яку можна почати словами «Уявляєш, у мене таке було…».
Побачила Дмитра, закохалася, вийшла за нього заміж. Батьки допомогли нам з квартирою, більше його, ніж мої, але зате мої нас постачали продуктами.
Мама тримала корову і продавала на базарі молоко, приїздила з великими сумками, а Дмитро підвозив її на ринок і частину продуктів залишав у нас.
За це ми мали влітку працювати в селі, заготовляти сіно, садити буряки, картоплю, кукурудзу, пасти корову, утеплювати стайню.
Чоловік кілька разів казав їхати на море, але то діти були малі, то мама казала їхати в село.
– Буде де вам гроші тринькати, а мені помогти, то як? Я для кого працюю? Я для кого стараюся?
А з часом я звикла, навіть перейняла мамин спосіб догляду за худобою, бо хіба важко накосити корові, коли вона нас годує? Важко вижати борозну і потішити її смачненьким з городу? Важко встати з самого ранку і погнати її пасти на луки, то ж і молока буде більше.
Я одягала велику хустку, гумаки і камізельку та йшла з нею в поле. Бо ж мені не важко, а маму вже ноги болять, а діти мої міські, не хочуть в село їхати, а помагати ж треба.
Та й добре, що чоловік зі мною їздить, хоч і бурчить, що коли це скінчиться, але їде. А там піде на рибалку чи на гриби і каже, що дуже відпочив, що природа гарна, повітря свіже.
– Знаєш, що я у вашому селі люблю найбільше? Морозні дні, коли під ногами сніг аж хрустить, а сонечко так його підсвічує, що він навіть не білий, а синій. Під ногами рипить, а в обличчя тепло…
– А ти романтик, – тоді казала я і притулювалася до чоловіка.
І так минули наші роки спільного життя, що я нічого й не пригадаю цікавого. Що я цікаве бачила коло корови? Як метелики літають чи як павутина липне до обличчя в ранні ранки, чи як дзвенить небо в полудень, а повітря таке густе, що важко вдихнути? Як кумкають жаби на дощ, як заливаються коники в присмерку, як будить мене якась рання птаха, назву якої я й досі не знаю.
Що тут надзвичайного?
А тут він, такий пещений, такий впевнений в собі. Так цікаво розказує про замки і міста, про людей і їжу, про море, яке я ніколи не бачила.
Коли всі розійшлися після зустрічі випускників, то я залишилися і він спитав те, що я давно хотіла почути від свого чоловіка.
– Ти була на морі? Поїдемо?
І я поїхала.
Тиждень на морі в чудовому будиночку, в його будиночку, ми смачно їли, купалися, сміялися. Я була така щаслива.
А потім він змінився.
Одягнувся і сказав.
– Таню, все було чудово, але я маю тобі сказати…
Від почутого я так і завмерла. А він завершив все словами:
– Ти ж доросла жінка, ти мала все зрозуміти і подумати.
– Але я кинула заради тебе минуле життя!
– Значить, не так воно тобі вже й було треба.
Виявилося, що будиночок не його, він попросив господиню дати йому його на кілька тижнів, наче він там робив ремонт і хотів перепочити. Ще у нього дружина і діти, живе тут, все дорого і за все треба платити, а безплатного нема нічого. Це в Україні він багач, а тут все дуже середньо: жінка нічим не вдоволена, діти вимагають одягу і гуртків, от і йому захотілося втекти в інше життя, хоч на кілька днів.
Я подзвонила мамі і все їй розповіла. Хотіла почути пораду, як все виправити, але замість слів підтримки почула те, що й все життя чула:
– Треба бути вдячною за те, що є, треба бути попри люди, треба перечекати.
Чоловікові я нічого не казала, але певна, що він про все знає, адже мене не було два тижні, я не відповідала на повідомлення, тільки написала доньці, що зі мною все добре і я у відпустці на морі, як приїду, то все поясню.
Я мріяла, що вони приїжджатимуть в цей будиночок, переведуться в європейські вузи, а у мене з Олегом ще може бути дитина…
А тепер до матері я не вернуся і буду тут прибирати будинки, бо я не маю грошей на зворотну поїздку, бо все оплачував Олег.
Тепер вже чудово розумію, що не треба було так імпульсивно діяти, треба було подумати, але відповідь самі бачите яка – коли людина надто довго мріє, то потім думає, що все зараз нарешті й здійснилося, а воно далеко не так.
Я не знаю, як все виправити, але вірю, що зможу. Може чоловік мені пробачить? Як гадаєте?
Фото Ярослава Романюка
Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота
