З дитинства я мріяла, щоб одного дня з’явилася справжня, гарна жінка і сказала мені, що я насправді не звідси. Уявляла собі, як під’їжджає біла машина, виходить з неї струнка, витончена пані в модній сукні, в червоних лакованих туфлях і з маленькою сумочкою в руках. Вона, усміхаючись, підходить до мене, нахиляється і каже, що багато років тому їхала через наше село й загубила тут маленьку дівчинку.
— Це я! Я! — закричала б я тоді і кинулася б її обіймати.
Ця фантазія жила в моїй голові довгі роки. Мабуть, тому, що реальність була зовсім іншою. Моя мама була простою жінкою, з сивиною у волоссі, огрядна, з постійно втомленим обличчям. Вона працювала прибиральницею в сільській раді, а я мала двох старших братів і батька, який вічно лежав на печі.
Наша хата хилиться від старості, кожна стіна потріскана. Ми всі жили в маленькій кімнаті, тулилися, наче риба в консерві. Я дивилася на себе і не могла зрозуміти: чому мені так не пощастило? Чому не з’явилася на світ хоча б у Лідки Тодоронеко? Її родина теж не купалася в розкоші, але мама у неї молода, гарна, доглянута.
Моя ж мама, крім роботи прибиральниці, нічого про мене не знала. Головне, щоб була вдягнена в чисте – і на тому крапка. Коли ж я дівочила, хотілося виглядати як усі, але мати модний одяг не могла і позичати щось у подруг було незручно. Лідка навіть почала дорікати:
— Ти в мене вже всю шафу перезичила. Дівчата кажуть, що то я в тебе беру речі, а не ти в мене!
Я хотіла гарного одягу, хотіла виглядати модно, сяяти, щоб і сама відчути себе хоч трохи особливою. Але, зрештою, так не було. Тому, коли я вступила до училища в райцентрі, знову повернулася до своєї мрії про «справжнє життя». Якось мені довелося залишитись після уроків, і коли всі подруги вже пішли додому, я йшла сама темною дорогою. І тут поруч мене зупинилася машина, й усередині сидів привітний чоловік.
Запропонував підвезти.
Я згодилася – це ж було так романтично! Як у фільмі! Чоловіка, як я дізналася пізніше, звати Анатолій. Він працював у місті, мав власну справу і, здавалось, у всьому знався.
Спочатку він просто підвозив мене, а згодом ми почали зустрічатися. Він водив мене в кафе, ми їздили на прогулянки, я могла купити собі гарний одяг. Я була на сьомому небі: нарешті мала те, про що завжди мріяла.
Та й подруги позаздрили, коли побачили мене в новій сукні та з червоною сумочкою.
Звісно, я розуміла, що нічого серйозного з цього не вийде. Але думала, що це може статися з ким завгодно, тільки не зі мною. Анатолій здавався мені найкращим, мені не спадало на думку, що колись він зникне. Проте так і сталося. Як тільки я сказала йому, що чекаю дитину, Анатолій просто зник. Його телефон більше не відповідав, а зустріти його випадково в місті стало неможливо. Він, мов крізь землю провалився.
З канікул я повернулася додому вже на сьомому місяці. Всі одразу побачили, що я «найнайнай», як я сама собі казала. Тепер я була не тією дівчиною, якій заздрять, а тією, яку жаліють. Мама, коли побачила мій живіт, навіть не почала лаяти. Просто зітхнула, а потім мовчки взялася за хатні справи. Вона не звертала уваги на мене. Я сиділа вдома, бо від мене відвернулися всі подруги. Їхні матері забороняли їм зі мною спілкуватися.
Кілька днів я мовчала, аж раптом зірвалася:
— Чого ти вічно мовчиш? Це ж ти винна, що зі мною таке сталося! Ніколи мені нічого гарного не купувала, нічого не давала. Я просто хотіла красивого життя!
Мама мене слухала спокійно. Жодного слова не сказала, а коли я нарешті зупинилась, щоб перевести подих, вона мене обняла і прошепотіла:
— Головне, щоб ти була здорова, а все інше ми переживемо.
Мені хотілося знову щось їй кинути в обличчя, але не мала сили. Просто заснула. З того часу мама ні разу не дорікнула. Вона допомагала мені, коли мій малюк вередував, допомагала вчитися, гроші на все необхідне якимось дивом знаходила. Все робила мовчки і спокійно, ніби нічого не трапилось. Я бачила, що їй байдуже до чужих розмов, головне – допомогти.
Минуло кілька місяців, і врешті-решт Бог змилувався над нами. Зі мною зв’язалися батьки Анатолія. Виявилося, що він потрапив у автопригоду, і хоч залишив після себе тільки дружину, друзям проговорився про мене та дитину. Батьки Анатолія не хотіли втрачати онука, тож приїхали, аби зустрітися зі мною.
— Ми хочемо бачити онука, — сказали вони. — І хочемо, щоб він ріс у достатку.
Я подумала, що це навіть дуже непогано, адже я все ще мріяла про краще життя. Тож ми з сином і мамою переїхали до міста. Батьки Анатолія підтримували нас, а я таки закінчила навчання. Подруги знову стали мені заздрити – я, мовляв, щаслива, живу добре.
Та тільки тепер я зрозуміла, що справжнє щастя – це не модний одяг чи багатий чоловік, а моя мама, яка завжди була поруч. І яка, попри всі труднощі, виявилася найкращою у світі.
