fbpx

Чого я маю бути скромною та кліпати очима, коли я оцими руками побудувала хату, домовлялася з усіма, з ким лише можна аби все мені привезли

Вибачте, але я своє місце знаю, я вам не отак просто. Завжди була при посаді та при роботі начальства. А не отак просто спідницю протирала. А хто мав родину на майбутнє забезпечувати? Чоловік? Та не смішіть!

Пів дня крутить руль на полі, а потім хвости коровам, то він мав дітей прилаштувати? Кажуть, що я дуже гонорова, а то що?

Чого я маю бути скромною та кліпати очима, коли я оцими руками побудувала хату, домовлялася з усіма, з ким лише можна аби все мені привезли, бо тоді страх, які були черги та дефіцит. То я маю піч соромливо колупати та казати, що то ми з чоловіком зробили?

Я домовилася аби цеглу привезли і не таку биту, що й мурувати з нічого, а, так, прийшлося дати чи не пів свині. Але ж що тих свиней, коли я старший агроном? Петро? Ну, годував він їх і що чоловікові тієї роботи?

Це ви хочете сказати, що я ще мала до стайні йти після роботи?

Та де які стовпчики, де сітка – все по моїх знайомствах. Якби це Петро робив, то був би тин!

А діти, які у мене? І вчилися гарно, і порядок знали, хто влаштував в інститут? Я!

Так, я дала їм освіту, але чи вони мені віддячили? Ніхто!

Уявляєте? Мені чужі люди дотепер дякують за якусь дрібницю, що я вже не пам’ятаю, а рідні діти на поріг мі не приходять. А чого? Бо за дуже їм добре зробила – то чиста правда!

Я старшому Матвію таку дівчину пригледіла – ну красуня і мама в районі при посаді.

– Дитино, гарна дівчина, оженишся і будеш як сир в маслі кататися!

А він що? Привів мені вже пузате дівча, що там ні кола, ні двора! А куди мав привести. Коли у них ще своїх четверо? Та до мене!

Я спочатку злягла. А потім вже, що робити? Весілля ніякого не робила, бо ж яка в тому радість? Навіть нема перед ким знайомствами показатися…

І середульший туди ж – привів білоручку, очима кліпає та від півня втікає… Ну, от як?

– Васильку, – кажу йому, – вже брат привів непутяще і ти туди ж?

– Мамо, ми вже розписалися.

Я знову злягла.

От тобі й діти послушні та виховані.

Ще й Петро, як на гріх, горою за невістками:

– Хай собі діти живуть. Чого до них пхатися?

А як це не пхатися, коли біля мене живе, то й їсти не знає, як приготувати чоловікові: як не розварить, то недопече.

А Василько, як з міста приїде, то лиш одні очі. То мені за дітьми не болить?

А потім Матвій одне на руки, а друге за руку і пішли в стару хату жити до якоїсь далекої родички. Там не хата, а одна назва!

А мої хороми їм не підходять…

Отак, дожилася…

А я все Петрові виказую – от твоя поблажливість, от твоє виховання, ніхто з дітей й на поріг в неділю не ступить.

– То до тебе не ступлять, – каже він мені, – А я як до них іду, то мені всюди раді.

За моєю спиною… Ходити в гості… А матір не прикликати…

От вам і вдячність. Добренькі мені знайшлися за моєю спиною, за моєю наполегливістю, за моїми нервами…

Так, наче мені з неба падало і я лиш граблями збирала…

Та чи хтось задумується, як мені було важко? І для кого – все для них… А результат який? Одне діти плодить, друге в місті очима їсть…

То, якби вони були одружені з тими, кого я радила, то би були в таких злиднях? І мама при тому погана…

Але моя совість перед Богом чиста – я все робила для дітей, все і навіть більше. А, що вони не можуть пошанувати мою працю – то грош їм ціна!

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page