Чоловік говорив, що втомився від такого нудного і прісного життя зі мною, а мій погляд зупинявся на його коробках, в яких він зберігав ще студентські конспекти, а йому ж уже було сорок років. думала про десятки його гумових тапців, які то в одному ящику, то в другому, його шурупи і пачка ламінтату вже десятий рік стояли під нашим ліжком. В кожній нашій тумбочці були якісь непотрібні його речі, які йому мали знадобитися чи він їх мав перенести в гараж, коли купить

І ось про гараж ця історія, бо саме заради нього, Руслан подався на заробітки.

– Коли у мене буде гараж, тоді я куплю собі машину, – казав мені він, а я й вірила.

Чоловік їздив на три місяці за кордон, далі вертався і так протягом кількох років. Мені б задуматися, що не дарма він так описує те життя за кордоном, що там все цікаво і яскраво, а тут ніколи подібного не буде, бо не той менталітет.

Йшли роки, але ціни на гаражі лише росли і ввесь час йому то тисячі то двох не вистачало, а позичати він не хотів.

Вже й діти наші виросли, вже не так треба їм комфорту і вже легко можуть поїхати в автобусі, а ні гаража, ні машини.

І ось тепер відповідь – гаража нема, бо він за кордоном має іншу, вона цікава, весела, життєрадісна.

Я не стала триматися за його коробки і побажала щасливого життя. Зробила в квартирі генеральне прибирання і наче скинула зі своїх пліч все те, що винесла на смітник.

Але найбільшим моїм відкриттям після цього стало те, що я сама почала мріяти! Так! я ніколи в шлюбі не мріяла, хіба про те аби олія попалася на акції чи гречка. А тепер почала мріяти про новий ремонт, подорож з дітьми в гори, нову зачіску…

І я вирішила, що кожен день буду робити до своїх мрій хоч один крок. Звичайно, що для них треба грошей і я вирішила, що маю ретельніше ставитися до своєї роботи. Це раніше, я могла просто працювати. бо основний капітал заробляв чоловік, а я так – вигуляю новий одяг і щоб вдома не сидіти. Тепер я перевелася на роботу з дому і далі так натренувалася, що могла вести кілька проєктів, відповідно, дохід ріс, але вільного часу стало все менше і менше.

Тоді я попросила мою маму аби вона мені допомогла з дітьми, адже з ними треба більше гуляти, відпочивати, водити на гуртки, а я геть не встигаю.

Мама погодилася і вони з татом чергувалися в допомозі мені. Коли я заробила на дві свої мрії, то одразу кинулася їх втілити аби не забути – ми зробили ремонт в квартирі і поїхали в гори. Я такої краси навколо давно не бачила, не сподівалася і від себе, що бігатиму в похід, наче все життя тут жила. Мені подобалася нова я.

Чоловік через три роки вирішив вернутися, бо тут його діти.

– Оленка має сина, але він геть від рук відбився, тепер йому тринадцять і з ним важко ладнати, а чому я маю витрачати зусилля на чужих дітей, – гордо казав він мені, – у мене свої є.

– Слухай, то все чудово, але життя з тобою було наче довжелезною шухлядою, куди я все відкладала і відкладала, вважала, що колись все зроблю, здійсню свої мрії і одразу ж про них забувала. Я тобі дякую, що ти пішов, але тепер ти мені тільки заважатимеш.

Чоловік кліпав очима, адже не може так бути, щоб його мрії перестали бути комусь цікавими, адже вони такі визначні і незамінні, взагалі, він не розуміє, як це я без нього прожила. Думав, що я зараз почну доказувати, які мої бажання важливі. А я навіть не стала витрачати сили – просто закрила за ним свої нові гарні двері.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page