Через тебе мої батьки посварилися, ти думаєш, що я буду жити з такою жінкою.
Ви подумаєте, що я інтриганка? Але нічого подібного, я любляча дружина і мама, просто в цій сім’ї таке не цінують, як бачу. Єдина нормальна людина, то мій свекор Тарас Петрович, який якраз це все і почав.
Я вже десять років живу в цій родині, Тарас Петрович все життя по заробітках, висилав дружині гроші, а вона ними тут розпоряджалася та виховувала двох синів. Загалом, у них п’ять квартир у місті: в одній самі живуть, одну нам дали, одну іншому синові і дві здають.
Тарас Петрович працював далекобійником за кордоном, там багато платять за таку роботу, а він ще й водив спецтранспорт, тому був на хорошому рахунку. Я мало його знала, бо він практично був за кордоном, але недавно приїхав і почав питати дружину про те, як вона розпорядилася його грошима.
– Я тобі скільки разів казав, що хочу будинок за містом? Натомість ти накупувала квартир, але не зробила так, як я тебе просив.
– Навіщо тобі будинок?, – казала на те свекруха, – я хочу жити в місті.
– Для онуків, ти подивися, що вони не знатимуть, що таке річка і корови живої ніколи не побачать!
– То заради її дітей я маю в селі болото місити?, – вже не витримала й свекруха, – як ви розумієте, вона мене не дуже любила.
І дійшло до того, що вже свекруха й не має де жити, бо ж ні нас, ні іншого сина з квартир не попросить, а майно ділити треба.
І замість того аби все владнати з чоловіком, вона вирішила, що то все через те, що я народила третю дитину недавно і Тарас Петрович надто любить маленьку Алінку.
Це правда, він з таким трепетом до неї ставиться, хоча любить і перших онуків. Мені здається, що все через те, що він не бачив їх маленькими, а тут на його приїзд і такий подарунок. Він гуляє з нею, що треба – купує, він більше проводить з нею часу, ніж мій чоловік.
– Ви – найкращий дідусь, – кажу я йому на це.
А от Богдан, навпаки, з кожною дитиною стає до мене все холоднішим, каже, що йому цілком вистачало і однієї дитини.
– Для чого ці діти, коли я маю тільки ще більше на них працювати, – каже мені.
– Ти і працювати?, – вже й я мала що сказати з цього приводу, – Ти ж папірці в офісі перебирав і нас ввесь час твій батько і утримував. А тепер, коли він більше тобі грошей не дає, то ти кажеш, що маєш дітей утримувати?
А далі взагалі вигадав, що краще розлучитися аби не працювати на дітей! Де таке видано?
– Збирай речі і йди, – каже мені.
– О, ні, я нікуди не піду, а підеш ти, – відказала про себе я і подзвонила до свекра.
Той приїхав через пів години і пояснив синові, що він онуків на вулицю зі своєї квартир виганяти не буде. Бачили б ви чоловіка, я не впізнавала людину з якою жила.
Тепер він живе у матері і вони один одного накручують, хоч я особисто вважаю, що це навіть проблемою назвати важко. Це звичайне непорозуміння, яке б могли вирішити за один день. Але люди мають такі характери, що треба все отак повернути. Як ви гадаєте, вони одумаються і перепросять нас зі свекром?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
