– Що ти мені дотепер молодість згадуєш?, – каже він мені, – Скільки років минуло, а ти забути не можеш.
І от я стала ні в сих, ні в тих, бо наче й пройшло сорок років, треба б забути, проте, прошу вашої поради – чи б ви забули таке?
Ми з Олексою познайомилися в парку, він з другом гуляв, а я з подругою, і так ми один одному приглянулися, я думала, що й Леся зійдеться з його другом, але й них щось не склалося.
Я була дуже закохана, саме так, як і показують в фільмах – не могла спати, ввесь час думала про нього, переживала аби з ним чогось не сталося, бо я б просто не пережила.
Ми одружилися, Леся була мені за дружку, далі у нас на світ з’явився синочок Олежик. Я була така щаслива, думала, що у нас все з чоловіком добре, адже той і до дитини вночі вставав, давав мені виспатися, вдень міг погуляти з малим після роботи, щоб я спокійно приготувала поїсти.
Але десь на третьому місяці все різко змінилося. Чоловік сказав, що він не висипляється і перейшов спати в іншу кімнату. Він геть втратив інтерес до дитини, взагалі. Навіть не грався з ним, наче Олежика й не було в кімнаті.
Я не розуміла, що ж сталося, не хотіла вірити, що мама права і в нього хтось є.
Я почала помічати, що речі Олекси пахнуть парфумами, але не хотіла в таке вірити, а якось він свої штани кинув на підлогу, я підняла і з кишені виглядало рожеве спіднє.
– Що це таке?
– А ти чого по моїх речах лазиш? Сама винна!
– Хто вона?
– Твоя подруга найкраща, Леся.
Я сповзла по стіні.
От і відповідь… Недавно Леся заходила вся така щаслива.
– Ти чого так сяєш, – питаю я її, – невже заміж виходиш?
– Так! Нарешті, – підтвердила вона і щасливо розсміялася.
А я її обійняла! Уявляєте. Ще й так тішилася за неї.
– Я дуже за тебе рада! ти заслуговуєш бути щасливою.
А воно он як, далеко не ходили обоє…
А ще вони вели себе так, наче я не заслуговую ні на що: ні на повагу, ні на співчуття. Ще й потішалися, вони були в захваті від того, що зробили.
Я зібрала речі і переїхала до батьків. Олекса не горів бажанням бачитися з сином, але аліменти платив справно.
Я вдруге вийшла заміж і життя склалося дуже добре. У мене ще двоє дітей з моїм другим чоловіком.
Недавно Олекса знайшов мене в мережі і написав довжелезного листа, в якому описував своє життя за ці сорок років. я навіть читати те все не хотіла, бо для чого? Співчуття мого захотів? А чи не забагато хоче?
– Допоможи мені налагодити контакт з Олегом. Я писав йому, але він просто відписує невеликими реченнями, а я чоловік забезпечений і можу йому й квартиру після себе залишити.
– Хай син сам вирішує, – відписала я.
– Та сама подумай, хай онук зі мною поживе, поки вчиться, а там видно буде.
Я не стала нічого писати, бо я не довіряю йому, думаю, що він здатен на будь-що, просто середина така гнила і вона нікуди не ділася.
Я не думаю, що у нього є якісь статки, а якби й були, то від такої людини їх отримати, то вже краще викинути, бо вони не принесуть ніякої користі. Я про це синові так і сказала, що те все може бути й закладене чи з боргами, і не треба навіть той вулик чіпати.
І ось після такої історії, ви б довірили такій людині своїх рідних?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота