Чоловік мене набрав і довго мовчав у трубку. В голові уже намалювались картини одна яскравіша іншої, а він зрештою таки зміг сказати: “Марто, тут так вийшло. Ну ти ж знаєш мою маму?” Мені аж ноги стерпли, бо я точно знала його маму, тому і полетіла додому, забувши з роботи відпроситись.
Я добре розуміла, що разом із коханим чоловіком отримую і його сім’ю велику в придане. Хоч мій Матвій і один син у батьків, та свекри мали чи не все село у родичах.
Як їхали ми на свята до його батьків, то тиждень ходили з дому в дім щоденно і ще мусили перед кимось вибачатись, що не мали часу зайти.
А вже, як свекри мої збирали всіх, то весілля люди меншими роблять. У великій кімнаті столів, що й не пройти і повно люду. Усі сміються, перемовляються. Одні співають, інші щось обговорюють.
Я сама з міста і такого ніколи й не бачила. Батьки мої звісно ж ходили на гостину до друзів, але на кілька годин і точно ніхто не співав. А тут, прямо аж душа раділа.
Та все минуло, і отямитись не встигли, як свекри наші постаріли. Рік за роком, нога за ногою, а вже не могла свекруха до вбиральні дійти, свекра ж якось швидко й не стало.
Довго мама чоловіка не хотіла їхати до нас. Аж захлипалась і вона і ми біля неї, та таки зачинили хату, перехрестили і рушили у місто.
Перший час свекруха така пригнічена була, що ми вже й додому її повернути намір мали, але приїхала донька її старшої сестри із дітьми і онуками, потім брат по татові. Згодом рідня мого свекра покійного навідувала свекруху. Дивимось ми із чоловіком, а вже й мамі його краще, рум’янець з’явився. Все телефоном балакає, та розповідає де і як вона нині живе і всіх на гостину запрошує.
Я тоді не звернула увагу на ті її слова. Думала, то так. до слова і в розмові. Ну правда, хто приїде знаючи, що стареньку діти забрали?
Та не вгадала, бо до дверей нашого дому, що до історичної пам’ятки, потяглись відвідувачі за відвідувачами. Рідні багато і їдуть усі радо до свекрухи. Та не самі, а з дітьми і часто зятями онуками. Ми ж в столиці живемо, то хто погуляти, хто на вихідні, хто в справах.
Скажу вам як є: за останній рік не було дня, аби в нас хтось не ночував, днював і не гостював. Я вже забула, як то бути одній у квартирі, виспатись досхочу, або не пригощати гостей. Зарплатня летить у холодильник, адже гостям однієї картоплі не даси, треба салату якого і м’ясного, чи рибного. А звідки все? Правильно – з прилавку.
Після того, як у нас три дні прожив троюрідний брат чоловіка з жінкою і донькою, яка планувала в столиці навчатись, я не витримала просто. Пробачте, але стояти в черзі до вбиральні у власному домі? Чекати, коли звільниться ванна, бо тобі на роботу, а гості збираються на прогулянку і вирішили прийняти душ о восьмій? Ну де сил узяти?
Я прямо сказала, і чоловіку, і його матері, що на тому все. Навіть, якщо під дверима будуть стояти, я в квартиру нікого впускати не маю наміру. Крапка. Свекруха хлипала, чоловік мовчав насуплено, але ніби як вони мене таки почули.
А це – тижня ж не минуло – знову мене чоловік набрав. Сестра моєї свекрухи менша приїхала до столиці. Треба їй у стаціонар. а донька її поки у нас планує пожити, два тижні. Ну не залишати ж стареньку одну? А де жити?
Я їхала додому і сльози втирала. Спочатку думала, що виставлю рідню за двері, ну але де я таке зроблю? Розмістила, підказала, як доїхати, була на телефоні аж поки не добрались туди і не приїхала сестра двоюрідна чоловіка знову у нашу квартиру.
Зрозумійте, я хороша людина, я не б усіх обігріла, але сил не маю, як уже й фінансової можливості. Десять тисяч щомісячно тільки на продукти в останній рік.
Підкажіть, як раз і назавжди припинити це паломництво? Я розгублена. І свекруху шкода і терпець під кінець.
Головна картинка ілюстративна.
