Діму я любила давно, гарний, інженер, квартиру свою йому обіцяли, поки жив в гуртожитку. Багато жінок на нього оком кидали, але він вибрав мене. Я була готова заради нього на все: жити в гуртожитку, виховувати дітей, поступатися йому в усьому, головне аби в родині був мир і злагода.
Так ми прожили разом одинадцять років, я була впевнена, що у нас все добре, коли одного дня не побачила його з іншою жінкою сумнівів не було – у них все серйозно.
Я не стала чекати, коли він винувато прийде до мене просити його відпустити, ні, я такого навіть не допускала. Я поїхала з дітьми до його батьків.
– Якщо ви його не нарозумите, то онуків більше не побачите!, – сказала я їм наостанок.
– Ми зрозуміли.
Далі я пішла до нього на роботу, бо бачила, що та жінка мені знайома і не помилилася, вони разом працювали. Я пішла до її начальства і все розповіла про її поведінку, що вона забирає в дітей батька. Я казала правду.
Я боролася за свою родину, мов тигриця і навіть тіні сумніву не було, що я маю відступити. Ні, ні в якому разі, хай земля лусне навпіл, але я з місця свого законного не посунуся!
Дмитро вернувся в родину, але відтоді він більше не робив спроб поставитися до мене, як до дружини. Я була ким завгодно: кухарка, прибиральниця, лікарка, бухгалтерка, слухачка, але не дружина.
Я любила його і була готова чекати, знала, що він сердиться, але з часом мене зрозуміє, що я не могла вчинити інакше.
Мені було байдуже, що люди знали про нього, що, може, й жартували на роботі, мені яке діло, коли він поруч?
Проте, минуло ще кілька років і все почало валитися: завод закрили, всіх звільнили і постало питання, куди далі. Дмитро пішов звичайним робочим на будівництво, їздив по всій Україні, де краще платили: від Одеси до Києва, від Донецька до Львова. Коли вони будували дачний масив під Києвом, то він погано закріпився на даху і впав.
Я полетіла до нього, казали , що потрібна дуже дорога реабілітація і ще й додаткові оперативні втручання.
Я тоді сама поїхала за кордон заробляти гроші, Діма проходив всі процедури, а я висилала йому гроші.
Коли вже була надія, що він стане на ноги, то мені ощасливили:
– Ви думаєте. Що це вже кінець? Ні, це лиш початок шляху, зараз треба ще більше коштів аби його на ноги поставити.
І я робила вдень, і вночі, адже знала, куди мають піти гроші. Я не думала ні про те, що діти хочуть освіту, що діти хочуть дорогий одяг. у мене такого не було:
– Тата поставимо на ноги і тоді все у нас буде, – казала я їм. Можна й в двадцять поступати, а зараз і училище добре, а одяг я вам вишлю.
Одяг і справді вдавалося краще роздобути, бо мої пани легко порожнили шафи від зайвих речей.
Десять років мені на чужині лиш промиготіли перед очима.
Спочатку я дуже раділа, що чоловік став на ноги і потроху дає собі раду, то вже було багато в порівнянні з тим, як все могло скінчитися.
Але далі стало зрозуміло, що треба родині за щось жити і вже не можна було вертатися, а лиш працювати і працювати.
За моєю спиною якось Дмитро і та жінка знову зустрілися і почали зустрічатися. Коли я дізналася, то мені хотілося все навколо спопелити, де вона була, коли він потребував допомоги, а тепер, коли все позаду, то з’явилася?
Тільки те, що я мала заробити дітям на старт в житті не дало мені приїхати і наламати дров. Звичайно, що я скіпок наколола, як без цього, бо на емоціях знову до його матері та до нього телефонувала і казала аби спитав любку, чого вона не зі мною працювала аби його на ноги поставити.
– Як тебе так любить, то чого поруч зі мною не стала та не робила все аби тебе врятувати? Як тебе така любов влаштовує, то живи з нею, – сказала я, хоч так і не думала.
Більше я додому не дзвонила, просто працювала далі так аби від утоми падати на ліжко і засинати без снів.
Дмитро до мене писав і телефонував, але я його заблокувала. Від сина і доньки знала, як у них справи, а про батька й чути не хотіла.
На весілля доньки прийшлося приїхати і я наче аж видихнула вдома, наче скинула велетенську брилу зі своїх плечей. Все, прибігла, досить з мене тих заробіток.
Довелося говорити з чоловіком, бо ж жив в нашій квартирі, чим я була здивована.
– Треба показати, що ми люблячі батьки, тому хочу аби ми спілкувалися, – сказала я.
– Знаєш, я хочу аби так і було, пробач мені за все, Віро, пробач. Я знаю, що все життя змарнував на якусь не варту й думки жінку, далі винуватив тебе, що не щасливий, далі змирився. Коли ти поїхала, я хотів знову жити на повну, а тут вона і все наче знову було добре. Ми клялися в любові… Але ти слушно зауважила – на що ми здатні заради любові? Я бачив, що вона й палець об палець не вдарила, коли зі мною те сталося, а от ти мене врятувала. І, чесно кажучи, я б так само для неї нічого не зробив. А от для тебе я ладен на все…
І ми знову стали чоловіком і дружиною, навіть, якщо для цього довелося стільки чекати.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
