Ми одружилися, бо були шалено закохані, дві СашАні, як нас називали, бо він Олександр, а я Аня, а разом ми були просто нерозлучні! Він в гори – і я за ним, він на футбол – я теж, я в театр – він зі мною. У нас було купа спільних тем, інтересів, ми закінчували фрази один за одним. Читали одні і ті ж книги та були підписані на одних і тих самих блогерів. Ідилія.
Коли ми дізналися, що буде донечка, то Саша був просто щасливий, він мріяв про донечку – чудо в рожевих платтячках. Я не чула аби він нарікав, що йому важко піти в магазин за соком чи не має часу піти зі мною до лікаря – все було просто ідеально. Навпаки, Саша слідкував аби я правильно харчувалася, не перевтомлювалася, слідкував за вагою та наполягав на партнерських пологах.
Проте, як тільки ми приїхали додому, то він потримав трохи Нелю на руках і відразу мені віддав, бо вона заплакала.
Далі він не брав її на руки, бо «вона надто маленька і крихітна», далі, бо вона «не тримає голову», далі «дуже вертка і на руках неможливо втримати» і так далі…
Дитина ночами плакала, я була виснажена, бо нам ніхто не допомагав з малечею. Далі Саша перекочував на диван і йому було добре, а я зі щасливої жінки перетворилася на якусь панду з чорними колами під очима та просто вселенською втомою.
Коли Нелі виповнилося три роки, ми віддали її в садок. Стало трохи легше, проте чоловік і далі не розуміє, як себе вести з дівчинкою, він не читає їй казок, не гуляє, не розпитує. Прийде, спитає «як справи» і носом в телефон. Тепер знаєте, яка у нього відмазка?
– Це дівчинка, я не можу знайти з нею спільної мови. От якби був хлопчик – я б його точно бавив. Так, що ти виховуй Нелю, а буде хлопчик, я вже точно буду з ним бавитися.
Тепер всі від нас просто вимагають ще однієї дитини, бо «ми молоді», а я не хочу про таке й думати, бо знаю, що знову опинюся сам на сам, але вже з двома дітьми.
Чи варто записати Сашу на якісь курси по батьківству? Я розумію, що тато не замінить маму, але ж просто якісь елементарні речі мають бути? Я не розумію, чому він просто ігнорує свою дитину і ставиться до неї не як до маленької людини, а як до ляльки, яку посунув і вона має з тим змиритися. Особливо неприємно, коли я бачу, як інші чоловіки ставляться до своїх дітей – носять на руках, гуляють за руку, роблять разом пасочки…
Фото Ярослава Романюка.
